Ти все ж така в душі наївна мов дитина,
Хоча життєвий досвід й світиться в очах,
Незмінна усмішка м`яка, сором’язлива
З тобою все життя з дитинства, на вустах.
Ніщо не вплинуло за ці роки на тебе,
Хоч й різав серце біль, не раз, тупим ножем,
Ти піднімаючись з колін уже не вперше,
Всміхалась, навіть, якщо сльози йшли дощем.
Всміхалась сонцю, хмарам, небу…І тим людям,
Із чиїх вуст слова лунали: «не свята»…
Ось, тільки кисню було треба більше грудям,
Щоб ожила в усмішці, вкотре, доброта.
Повітря треба було більше аби серце,
Тебе не зрадило, проціджуючи кров
І знов очистило понівечену душу
Від зла та заздрості, наклепів і обмов.
Вуста святі твої і усмішка блаженна,
Ніщо на світі не затьмарить сяйво їх,
Бо світло й чари ці даровані із неба,
Щасливий той, хто доторкнутись до них зміг!
Хто міг напитися цілющої водиці,
З джерел усміхнених і янгольських цих губ…
Хай заздрять далі тобі діви білолиці,
Й лунає десь там за плечима реплік звук.
Ти твердо йди вперед і усміхайся людям,
Люби, цінуй життя і завжди будь така,
Безмежно-сонячна і не по віку мудра,
Аж поки з часом не зів`януть ці вуста.
