Жили вони у парі, як і слід,
Літа і доля поряд них летіли,
Собою прикрашали дивний світ,
Сміялись часто, плакали й тремтіли.
Не рік, не два жили – десятків три,
Пізнали радість в дітях і онуках,
Були удачі і невдач вітри,
Шалені зустрічі і гіркота розлуки.
Тернистий шлях їм випав, нелегкий,
Колов не раз камінням гострим ноги…
Змирилися… Мабуть, судивсь такий,
Кували разом кожну перемогу.
Несміло іній посріблив чоло,
Десяток сьомий сміливо постукав,
Змія-недоля їх своїм жалом
Уразила і… почалися муки:
Синок забув, чиїх батьків він син,
Чужі вони і для невістки люди…
Інсульт старого мало не скосив…
В житті обох тепер – суцільний будень.
Онуки все ж заходять в вихідні
(Не забувають хоч вони стареньких),
А потім тиждень знову лиш одні…
Ба, ні! Ще тиск і болі у серденьках.
Так і живуть… Поважний мають вік…
Чекають ранку – світлої години…
А був же він старанний чоловік,
Й вона прекрасна мати для дитини.
А засивіє ранок за вікном,
Посіє в душах їм нові надії:
Колись безсоння стане тихим сном
Й думки втечуть, сумні і знахабнілі.
27.03.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
Дуже сумна історія... 
