Я вдячний тобі, моя Музо!
З тобою в житті я не сам.
Приводиш мені нових друзів,
А з ними сюжети віршам.
В мінливому тлі сьогодення
З’являються фарби ясні
І думи приходять пісенні,
А сум відступає у сни.
Я вдячний тобі, моя Музо!
За крила Пегаса стрімкі.
Я можу здійматись над лугом
Де буйно рясніють квітки;
Де ходить дівча босоноге
По вранішній срібній росі;
Де серцем купатися можу
У цій первозданній красі.
Прикутий бідою до ліжка,
З тобою я знову і знов
Немовби пташина на гільці
Співаю про ніжну любов!
І то не біда, що насправді
Взаємної пісні нема!
Комусь нагадаю про радість
Коли відступає зима.
Бо ж було колись в моїй долі
Нормальне коротке життя,
Де наче волошки у полі
Небесно цвіло почуття.
Ще й зараз, вдивляючись в очі,
Єдиної з кращих людей,
Як всякий із смертних я хочу
Її пригорнуть до грудей.
Та руки мої вже не крила.
Обвисли вздовж тіла, німі…
Я вдячний, що жінка ця мила
Назвалася другом мені.
А ти не ревнуй і не сердься!
Приходь у безсоння ночей.
І будемо слухати серце,
Де пісня про прірву очей,
В які я щоразу пірнаю
При зустрічах наших, скупих…
І також щораз я не знаю
Як жив я раніше без них.
