Коли думки постійно б’ють набат,
Життя прожите розриває душу.
Ніхто й ніколи не замітить втрат,
То я піти у світ дідівський мушу.
І тихо так, щоб соловей замовк,
У ту хвилину, як душа у вирій…
Як відлечу, то може буде толк,
Можливо там я буду хоч щасливий.
Все щось не так, усе наперекір,
Приниження накрили з головою.
Коли людина стане наче звір,
Тоді готовий стати знов до бою.
Цього боюсь, бо роджений дитям,
Людським дитям, а не дитям левиці.
Колись Господь казав усім: – Затям,
Не викликай з нічого громовиці!»
І це святе навічно у мені,
Людське лице стараюсь зберігати.
Людиною живу я на землі,
І мрію нею тут же помирати.
Світ став жорстоким, багато принижень, заздрощів,якби було більше любові у людей, то може б і світ змінився б. Дуже зворушливі слова у вашій поезії, торкнулись серця і душі. Дякую вам Віталію!
