Мама змусила вдягнути в дорогу нові білі туфлі та плаття. Я вже не роблю спроб знайти логічне пояснення подібним забаганкам. Навіщо святково виглядати на кладовищі? Ми їхали, аби засвідчити свою присутність (штучними квітами зі знижкою чи без) тим, хто вже давно цього зробити не в змозі.
Бабуся, в фіолетовому костюмі та рожевій хустині, з повною торбою тих квітів, схожа на Діда Мороза, який приніс подарунки сумирно дрімаючим дітям. Тільки щоки чомусь і в неї самої якось надто по-юному весняно-рожеві, а у волоссі спротив, відстоювання своєї варти.
Серед всіх цих прізвищ два зустрічаються найчастіше, і всі їхні хазяї – мої мертві родичі. Пращури. Ціле село.
Пра-прадідусь колись тримав у селі лавку із всякою всячиною, постачав людям буденні товари. Після нього цим займався прадід. Тепер вони обидва лежать не дуже далеко один від одного, захищені хрестами, а крамниця зникла так, ніби її ніколи й не було…
Вийшла з авто, і сонце вдарило розпеченою сковорідкою по голові, ноги провалилися в траву, а погляд – в лабіринти підземних будинків. Невже їхнім господарям дійсно потрібні гості?
Бабуся й тато пішли вперед, я з сестрою – позаду. Неквапливо ми просуваємося міжмогильними коридорами: тридцять вісім - мало, п’ятдесят чотири - мало, шістдесят два - мало, вісімдесят дев’ять - мало, дев’яносто один - мало, тринадцять (цей парубок неправедно жив, тому доля вирішила, що йому і того достатньо).
Сестра вертиться, в’юниться під сонячним поглядом, ніби стривожений метелик біля вогнища, і врешті-решт тікає у затінок, закрутивши і мене за собою. Їй хочеться бігати, а мені – завмерти, їй хочеться гратися, а мені – відсторонитися, вона прагне все роздивитися, а я боюся щось зачепити, зрушити, пошкодити, я вчу її робити із листя сніжинки, та вона рве його і жбурляє в землю…
…Залишилось завітати до останньої «світлиці». Крізь гілля сильних дерев, повз барвінок і запах бузку до старої частини кладовища. Всі хрести тут – дерев’яні. Чи не такими хащами мандрують казкові персонажі, в пошуках своєї долі?
Остання, безіменна могила, з чорною, засмаленою, ніби родимою плямою на хресті. Вона виглядає безпорадно у своєму власному домі, адже він врешті-решт сильніший. Запах бузку густішає до спиртної ноти, невідомий птах тонкою спіраллю виспівує одне й те саме слово, розкришується зиґзаґом біль в животі, такий самий дерев’яний трухлявий хрест розпалює життєва блискавка, і немає на нім ні ім’я, ні народження, ні смерті…
…Небо просте і зрозуміле, дорога запаморочливо повертає вниз. Тато з бабусею та сестрою переганяють обрій, ось вони далі, три постаті залишають межі погляду, а я на місці, шлях-екскаватор їде вниз, туфлі від землі чорні-чорні.
Померла пам'ять ще одного вічного дня.
ID:
839449
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.06.2019 15:57:16
© дата внесення змiн: 20.06.2019 15:57:16
автор: nirvanna
Вкажіть причину вашої скарги
|
