«Це холод великий, що ледь відображений
У срібному мареві мертвих озер…»
(Еміль Верхарн)
Діти кам’яного міста
Шукають поглядом Сонце:
А воно ховається за черепицями
Черепа потворних споруд-черепах,
Будинків-химер, домів-потвор.
Діти кам’яного міста
Вдягають чорний одяг забутих слів,
Які холодні, як риби
Чорного лісового озера
Над яким щоранку
Падає осінній дощ.
Діти кам’яного міста
Замість годинників на руках
Носять гумові компаси,
Що показують замість півночі Схід:
Отой, що поблизу Нагасакі –
Порту камзольних голландців.
Діти кам’яного міста
Споглядають картини Ієроніма Босха
І думають, що вони жаби
Асфальтного озера літа,
Коли така спека,
Що навіть термометри і метротерми
Дихають антифризом,
А хвору Істину
Відвозить в лікарню-вмиральню
Біла машина китайської порцеляни.
Нудні монахи
Гадають, що з каменю –
Оцього сірого каменю буднів
Збудовані тільки їхні кляштори.
А ми –
Всі міщани оцього полісу –
Полісу дивака Платона
(Не ідеального, але все таки)
Живемо у своїх снах,
Що так нагадують печери Скитії,
У чужих подарованих снах,
Де все м’яко і листяно
Як у норвезькому липні.
(Примітка: ілюстрація – частина картини Ієроніма Босха.)
(Іще примітка: про історію створення цього вірша не напишу – не хочу.)
Дякую, Шоне. Надсилаю тобі навіяне, як щодо
Кам'яні хащі
Скрізь опудала влади
Із попами масними
Повставляли у мізки
Людей-звірів хрести,
І брехня править ними
Черепи за намисто
Убиває все чисте
Щоб себе вберегти
Живе, справжнє паплюжить
Правду, волю — у клітки
Бо боїться та й дуже
Честі, совісти, дружби,
Дістає із калюжі
Все осужне, нечітке
У мішку кам'яному
Намальоване сонце
Заплямоване небо
І несправжні зірки
Ліс потворних ідей,
Зрада, стомлене серце
Бо не зорі то зовсім,
А великі дірки ...
Душі, друзі — не люди
Навіть колір - не колір
Листя — зовсм не листя
І життя — не життя
Луна голос усюди,
Що не схожий на пісню,
Сповідь — зовсім не сповідь,
Бо нема каяття
Зовні наче живе,
Але мертве по суті,
Не омиють дощі,
Скло, тенета облуд
Квіти теж не живі -
У них пахощі смерті,
Морок затхлих споруд
Без надії на рух
Фарби стерті,
Картини забуті
Місто це кам'яне
Холод, протяг навкруг
І думки, як злочинці,
У кайдани закуті
В хащі-хаосі смерті
Нема місця спокуті
Бо панує свавілля
Марнославства, наруг
Скрізь опудала влади
Із попами масними
Повставляли у мізки
Людей-звірів хрести,
І брехня править ними
Черепи за намисто
Убиває все чисте
Щоб себе вберегти
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
...ми всі є історія кам"яного міста...хто він без нас?..а ми без нього...- хто?..чомусь таке мені засіло у думці... 
Дякую, друже! 
