Наснився поцілунок під дощем…
Перкаль небес, стікаючи на землю,
Тихенько гоїла мій біль, нестерпний щем,
Нанесений забутою любов’ю.
Мабуть, він був з минулого життя –
Чуже лице та й дотик незнайомий.
Цілунок виринув у сон із забуття,
Гіркий, неясний, зовсім невагомий.
Він перепрошував, ридав, болів, страждав.
Не знаю сльози то були чи краплі
Дощу…
Надію все-таки плекав…
Немов зі сцени в давньому спектаклі,
Стояв у темряві куліс якийсь актор,
Неначе тінь, яку не зовсім бачу.
В обіймах злих, оманливих потвор…
Я ж шепотіла «Ні, я не пробачу».
Що ж то було? Чи спомин, чи мана?
Чи щось забуте з долі прабабусі?
Не знаю…
Відмахнусь скоріш від сна.
Вам розповім віршем,
Не забарюся…
