Дзвінок. На дисплеї – ім’я.
Чекав цей сигнал, як спасіння,
Тому що натура моя
Трималась на грані терпіння.
Терплю, хоч тернові вінці
Нестерпних розлук, такі люті…
О, як же всім серцем хотів
Цей голос, як музику чути!
Діждався, усупереч всім
Думкам, що життя не потрібне,
А голос цей плетивом слів,
Джерельній водиці подібний!
Дзюрчить ніжна мова, дзюрчить,
Тече некваплива розмова.
І хочу, щоб радісна мить
В життя повернулася знову.
Коли ще подзвониш, скажи?
У слухавці – тихе зітхання.
А потім цей голос дрижить
І каже слова про кохання.
На очі набігла сльоза
І чимось здавило дихання…
Як в давню весну розказав
Про серця свого почування.
Голубонька сиза моя!
Рве радість бурхливістю груди!
Тебе, - обнадіяний я,
Чекати як сонечко буду!
І попри нещадні дощі,
Які аж надмірно спадають,
Я щиру подяку в душі
Далекій подрузі складаю.
20.05.2019
чуйно та вистраждано, Петре! 
