(в Радоницю, місяця травня…)
Святої тиші спокій і жура…
На цвинтарі сільському сосен варта,
А тінь хрестів застерігає: «Варто
На світі жити, раз твоя пора!».
Тут явиться прозріння, днем одним:
Межу всьому відчуєш явно, зримо
Руками, розумом, шляхами пілігрима –
Он встелені як хвоєю вони –
І камінь в мітках вічності замре:
Твоє життя все вміститься у риску
Між числами! – до тризни від колиски
Ім’я – на подих, дати дві – й тире…
О дар буття, цінуй його мов скарб:
Ким був ти, мав що – все постане прахом,
Тож дні свої, любов, ще душу-птаху
Оберігай – та додавай їм барв;
До часу в камені торкнися, до трави,
Світ обійми любов’ю – і живи.
Біжи від суєти, бо все зітре
Оте святе між датами тире!
---
(над Припа"яттю, де край дитинства і пам’яті роду…)
***
знаю-знаю, що твоє мудре серце (ми ж домовилися, що лише так маємо розмовляти, як найперші з друзів?) - має на все і завжди свою думку, але ще ніхто не зміг оспорити, заперчити, перекреслити оту рисучку між датами - вона чи не навсіх цвинтарах світу - все визначає, весь шлях людини, і ніхто там не описує ні вершин, і прірв людини, лише - вона між днем першим, днем останнім...
зі мною - можна і треба сперечатися, а ось з нею - вона всі, всі дні наші і справи вміщує у себе...
на тому камені вічності, що й сам він у порох перейде з плином віків...
Ну, це лише там, де той камінь "вічності" є - бо далеко не скрізь він є, он тут спалили твого трупа, попілець за вітром звіяли - і ніяких тобі рисочок між датами, краса. І ті, кому треба, пам"ятатимуть тебе і без рисочок, а іншим нащо оті могильники?