Сміявся день, ловив людей за руки,
Вів у поля, городи, до води.
Такого дня не може бути муки,
Не може бути чорної біди.
Сміявся світ, розставив свої сіті,
В них радо борсалася не одна душа,
На всіх одне сміялось щастя в світі,
Скубло траву народжене лоша.
А вже смертельна зірка запалала,
Вселенський біль ввібрала у собі,
Чорнобилем на землю мою впала
І проросла у гіркому стеблі.
Пролився дощ… пекуча чорна злива,
Випалював легені чорний дим.
Нема пташок – лиш обгорілі крила,
Стояли сосни, вбрані в рудий грим.
Стояли сосни, а коріння мертве,
Будинки-пустки, лялька у вікні…
Померла Прип’ять, й віриться заледве,
Що ще колись засвітяться вогні…
Хіба що пам’яті, бо треба пам’ятати,
Бо бабця, що лишилася в селі,
Не втомлюється кожен день чекати,
Як вЕрнуться додому журавлі.
