Таких, ще треба було пошукати...
Руде волосся нище талії...
З нею так хотілося літати
І бачити її душі вічні баталії.
Сірі очі, і переносиця в веснянках.
Театром й віршами жила.
Комом застрягла у горлянках,
Нагадуючи всім, що всеж таки жива.
Кохалася у піснях лайливих.
Любила ніжні поцілунки в шию.
Самокритичність - потвор тужливих,
А також знала, кому й коли я яму рию.
Сама собі не раз протиставляла
Одні її слові та інші дії.
Так часто думки переставляла,
Що нажаль, не знає де її вже мрії.
В агоніях страшенних мордувала
Душі своїє тонку натуру.
І незважаючи на це, на все плювала.
І подих відводила лиш від перекуру.
А їй насправді нічого й не треба...
Вона уже не буде чекати...
Її би тільки з кимось, вище неба...
Її би знову, як вперше, літати!
Змінює хлопців, як рукавички.
Шукає близьку для неї душу.
Не розказує нікому свої погані звички.
Виправдовуючись: бо не мушу!
Та вірить в краще, щоб там не було.
І скільки б, й як, її життя кидало...
Не забуває те, що прибуло.
Не забуває ніколи, як серце в любові кричало.
А їй насправді, лиш би покохати.
Тай так, що її на руках носили.
Та так, щоб не хотілося до інших вертати.
Навіть, якби її в молитвах просили.
Так, щоб їй сказали: покажи мені як любити...
І за ці слова вона б море віддала.
Та тільки так, щоб його серце лічити.
Та тільки, щоб йому віршів мільйони і душу продала.
Дійсно, безмежно приємно 
