Немовби змовилась природа
З недолею лихими бути.
Нічна квітнева прохолода
Не дала і на мить заснути.
Вже навіть ковдра неспроможна
Тепло у тілі зберігати!
Тож замість сну у ночі кожній
Мушу хоч грілку готувати.
Приклав до тіла теплий згорток
І так лежав та думу тішив
Тим, що хоч сам пихату гордість
Десь в заростях життя залишив.
Тим, що не прагну грому слави,
Ні зливи лестощів нещирих.
Не жду нічого від Держави
Та від людей, ще серцю милих.
Чого бажати, коли тіло
Вже не на жарт, як постаріло?
Хай все засне спокійно й мило
Що відцвіло відгомоніло.
Трагедії не бачу в цьому.
Це акт оновлення і тільки
Я до життя вернуся знову
В стебло незірваної квітки
Пройду крізь ковдру прілих рештків
Колишнього лісного листя
Щоб милуватися як вперше
Роси смарагдовим намистом,
Щоб своїм цвітом чарувати
Зажурені, кохані очі
Які не можу забувати
В оці холодні тяжкі ночі.
Вона ще піде в нетрі хащів
Де на галявинах розмаю
Знайде мене, аби прикласти
До спраглих вуст – це буде, знаю!
Бо я у неї свято вірю
Тому, що як ніхто чекаю!
Не перший рік про щастя мрію,
Та все його не зустрічаю.
І не зустріну. Вже немає
Ні часу, ні подій, ні місця.
Тому зі спокоєм чекаю
Коли піду під пріле листя.
18.04.2019
Петре! Ще й не вечір, а Ви - в ніч! 
