ЖІНЦІ, ЩО ВЕСНА
Мереживо розкидала недоля,
Як павутиння впало на поріг,
Але весна тобі шепоче: сонце
Оживить душу і розтане сніг!
Повстане квіт і молодості сила,
Бо в тому квіті – душенька ясна
Я хочу щоб надію повернула тобі
Та квітка, що в піснях жила
Бо здавна ти її зачарувала
Душей рідною,серденьком своїм,
Милується вона лише тобою,
Птахів чарує – твого серця спів.
Ще не забуто те як ти любила,
Ще силу має те, що берегла
І серце рідне, ніжністю і крила.
Які душі у дар навік дала.
Тож не сумуй, бо жінка ти і мати,
І не корися долі ...бо віки,
Чарівну квітку в серці оживили
Їй не страшні недолі і сніги
Повстань нова й осяяна весною,
Заплач, як серцю сумно в тяжкі дні,
Але.. живи і квіти, -
бо тобою живу і я,
В веселі дні й сумні.
А. Бук-стефко
