Прилетіли лелеченьки
Із теплого краю.
Ноги, крилонька втомили,
Спочивають в гаю.
- Чому сумні, лелеченьки,
Чому невеселі ?
- Бо не всі ми повернулись
У свої оселі...
Сіли спочить біля моря,
Напитись водиці,
І стрілося лихе горе
Вожаку-лелеці.
Розгулялось синє море
Хвилею страшною.
Поламало крила, ноги
Птаху молодому.
Лежить, стогне лелеченько,
Кров'ю істікає:
-Летіть, летіть, брати мої,
До рідного краю...
Нема гірше, як одному,
В чужині вмирати,
Повертайтесь, брати мої,
До рідної хати...
Вирушайте, вірні друзі,
З чужини додому.
Мені тут залишатись
Повік молодому.
...Стоїть в гнізді лелечиха,
Всамоті ридає...
Коханого вожака
Ж д е , в и г л я д а є...
Вдячна щиро п. Ярославе, що Ви, так наполегливо
перечитуєте мої давно забуті твори. Це, звичайно, приємно і я дуже рада ,якщо Вам, саме лелечий
трагізм не байдужий.
Саме так, Наталю, особистий душевний стан тоді
був такий, тому так і писалось. Але життя продовжується. Я дуже рада, що вірш Вам, сподобався. Це якраз і є початком хорошого настрою. Гарного вечора!
Спасибі п. Валентино. Ваша підтримка - радість
для мене велика. Весною, ще з дитинства,
пам'таю одинокого лелеку, що прилетів з вирію.
Сумний, з настовбурченим пір'ям стояв на одній
нозі. Згодом його чомусь не стало. Так що це
реальні події з художнім домислом.
Вдячна, добра.
Вдячна від душі за коментар, за поправку.
Дійсно, так краще. Ой, як довго мені треба ще вчитися у таких досвідчених поетів, як Ви!
Спасибі, хай щастить і Вам.