Небо укотре затягнуте димом –
Сонця не видно, не видно і хмар.
Зламане щастя руками брудними
Ницих спотворених люттю почвар.
Дощ змиє бруд та не виправить долі –
Втрата коханих гіркіша пожеж.
Можна змиритись і жити поволі,
Можна терпіти, забути... Авжеж!
Меч залишає зарубки на тілі,
Наскрізь потрібно штовхати стрілу...
Плачуть будинків остови згорілі,
Пара з пожарищ згущає імлу.
Блиск громовиць освітляє округу,
Бідна земля вкотре всотує кров.
Темрява в серці підсилює тугу...
Де і коли загубили любов?
Сотні віків, а навколо те саме...
Щезли списи та з'явився багнет.
Наче травинки лягають рядками –
Куля до кулі кладе кулемет.
Заздрість, ненависть і лють без потреби,
Тьма незліченна убивчих речей...
Втомлений Бог знову пратиме небо…
Може очистяться й душі людей.
Отож бо і воно... Живи, радій, мрій та твори...
Інколи мені здається що Бога це все настільки дістало, що одного разу як він випере небо світ більше не побачить людини
Глибоко. Здається все так просто, народилася людина - живи, радій життю, крокуй з добром, але ні... Хтось завжди розпалює вогнище ворожнечі.
