Села, села... кинуті хати,
Ніби хан пройшовся тут війною.
Здичавілі нявкають коти
І "киць-киць" обходять стороною.
Нудиться криниця без води,
Під калину тулиться кудлату.
Невідомо вже, ведуть куди
Залишки радянського асфальту.
По пустих сараях вітру свист,
Що й не відрізниш хліва від хати.
У полон взяв села терорист,
Та нема кому їх захищати.
Зграєю звиваються круки,
Де була колись колгоспна стайня -
В вікнах повибивані шибки,
Глина осипається остання...
Скільки ж тут родючої землі...
А чия? Нема кого спитати.
Бо давно, хто жив у цим селі,
По шпаківнях всаджені "за ґрати."
Села, як вам стати у весь ріст?
Ви, немов на милицях солдати,
Змучені заручники у міст,
Вироком засуджені до страти.
Ох, село... зруйновані хати...
Нашого народу ти колиска.
Шкода, що невидимі кати
Під твоїм життям підводять риску.
Боже ж мій, як шкода!.. Заросла стежина до моєї хати, Де колись ходила рідна моя мати... Цей біль не промине ніколи... і тепер я знаю, що не лише мені болить.Дякую! Чудовий твір, глибокий зміст, глобальна проблема!..
Гірка правда, на жаль... Цього літа об'їздила багато сіл, в пошуках хатини, під дачу, для відпочинку. Кругом, в кожному селі, по пів села зруйнованих хатин, покинутих. Старі вмирають, а молодь іде з села, в пошуках кращої долі. Колись такого не було, а сьогодні гірко від такої картини. А які ж красиві і зелені ті села! Я закохана в українське село, хоч і не жила в селі ніколи.
Вірш чудовий!
Так, і такі знайдуться, але де впевненість, що з часом не знайдеться якийсь "племінник" і не скаже потім, що він там господар, після того, як ми вкладемо туди свої кошти і сили.
Теж писала про село в одному із своїх віршів: "Йде вимирання хижим темпом..."А тема залишається злободенною досі. З мапи України зник 641 сільський населений пункт, з яких 40 селищ і 601 село(це дані ще 2012 р.) Правдиво написали, Ярославе.