Пішов з мого життя, й мало сліду за собою не лишивши...
Тільки тілесне злиття, з серця не вивести, навіть попросивши...
Хочеш знати, яка думка розум катує?
Мій відчайдушний крик ніхто і не чує!...
Я так невблаганно прошу допомогти...
І душу із чорного кольору витягти...
Допомогти забути кожне його слово,
А головне оте "Люблю", що вискакувало іноді й випадково...
Допоможіть, перестати чекати,
Щоночі з слізьми, виглядати...
Допоможіть забути уста,
А ще ті, вже не " наші" місця...
Навчіть, не писати вірші й оспівувати в них лиш його,
Навчіть, відкидати найгірші, думки що величають сера мого...
Допоможіть знов повірити людям, як не було б те важко,
Допоможіть, серцю у грудях, сповільнити темп, навіть коли тяжко...
Знайдіть, того хто пригорне, й не зрадить уже ніколи
А ту, що вислухає привезіть , мені під теплу ковдру.
Та тільки, зупиню всій "список прохань" на хвилинку,
І скажу, що ніщо не приходить без старань в потрібну годинку.
Й просити когось, щось не треба
І марно чекати на знаки із неба
Пам'ятати важливо одне,
Все завжди залежить лиш від тебе
