Мабуть не вмерли сподівання, хочуть жити,
У тимчасовості щось вічне знов зросте.
Допоки пам`ять є, не можна не любити,
Тебе пізнавши, цілувати не тебе!
Лишень твоїм вустам властива насолода,
Чий смак забути неможливо за роки,
Хто кине камінь у нащадка Гесіода,
За щирість слів в рядках бездарної строфи?
Який вже рік лежить у льосі кам`яному,
«Pinot Noir» французьке й свічка-оберіг…
Все те, що так любив набило вже оскому,
Й думки бояться з хати вийти за поріг.
Не мрію з осені, не марю знов тобою,
Минуле-скошена трава, гріх не болить...
Можливо, я колись ще з доленьки розкрою
Третину літ життя, як чистий білий лист.
Останній лист буття без нашої любові,
Без мрій і спогадів, якщо можливо так.
Десь загубились журавлі ті довгодзьобі,
Що мали б щастя принести на крилах нам.
Давно не мрію, справді, все в житті відносне,
Лякає тлінна тимчасовість почуттів,
Думки, пусті надії й хвилювання млосне
І кількість справжніх друзів в гущі ворогів.
Залежне все, облудне, штучне, ефемерне.
Гріховна пристрасть не реальна в плині літ,
Хтозна куди вітрила, доля знов поверне,
Та я весь час беріг любов, як тільки міг.
цікаво написано 
