Буває, слово – втіха,
але буває й біль...
Сумуймо... краще тихо:
слова для рани – сіль. Не прискорюймо ранок,
що ранкує в путі,
не освячуймо рани –
вони й так вже святі.
Не такі в горя сльози… і cлова там не ті:
там безмовність мімози – як стожар в темноті́.
Не освітлюймо днину,
вона й так веселить,
не ламаймо калину –
то підступності сить...
Впадемо на коліна у мовчазну ту мить,
як хоронимо сина... Він поліг, щоб нам жить.
Не освітлюймо вечір –
то блаженна пора,
для натомлених – втеча,
світла-темряви гра…
Не підсолюймо рани... Вони й так вже болять:
не зашторюймо рами в матерів, що не сплять!
14.01.2019
Гарний вірш, Олексо! Але перший раз не погоджуюсь із Вами. Я також похоронила дитину і знаю по собі. Вбили, привезли, постояли поойкали поки похоронили, а далі ти залишаєшся сам на сам зі своїм горем і відчуваєш, що всім на це наплювати.Нервова система не витримує. І ось результат - інвалідність. Хвороба прогресує. Моя односельчанка, яка похоронила дитину озлобилась на весь білий світ. У мене це вилилось через вірші, яких було повно( навіть не зберегла) і які кілька років літали по інету в інформаційній війні. Я почала писати вірші. Про це не потрібно мовчати а потрібно говорити. Ви знаєте, наскільки приємно, коли хтось про це згадає, згадає твою дитину, що загинув і цим розділить твоє горе. Це якась моральна підтримка для таких батьків.Це є стимул до життя, Це витягує тебе з-під того важкого камення, який уже причавив до землі, адже там назовні хтось щось тобі говрить і подає тобі руку.. Ти не сам...
Так! Треба словом, конкретним словом допомагати матерям ("не зашторюймо рами і матерів...), не залишати на самоті зі своїми ранами. Слова співчуття - розрада! Але коли кажуть, "у мене радість - написала піню про війну" (самуе тут, в клубі, прізвище промовчу!), звучить богозневажливо! Експлуатувати тему війни, повторюючи одне і те ж щоразу, коли хоронять чергову жертву, нерозумно... Слова втіхи повинні бути іншими: інтимними, теплими, конкретними... Хіба не так? А то виглядає оте "повторення пройденого" некорктно... Це моя думка! Поезія - це висловлювання, що стощуєтьсяузагальнених істин, подій, процесів.
Конкретно, я Вам, Олю, співчуваю і розумію Вас. Знаю, що такі переживання ведуть до психологічних проблем, втати здоров'я... Але все відновлюється... Маю гарного психолога, який допомагав і мені, і не раз! Якщо в тому є потреба, можу порекомендувати...
А те, що Ви вдалися до поезії - це вірно! Сам витягнув себе звідти через поезію...
а ще хтось мене мудрим зве.... - тут би мені, глупому, вчитися і вчитися... - та чи прийму мудрітсь такого вчителя моє невігластво і мінливість, мою легковажність і ненадійність...
ось потримав у серці це твоє слово - і ніби новго Олексу бачу, іншого, нового світу і слова, космосу душі і мудрості...
Ой, Касьяне, не підсолюй же мої рани... не можу терпіти, коли ятрять оті рани війни щокожної жертви... То й прорвало! Глобальніше треба дивитися на голос епохи, узагальнено; то й, будучи на відпочинку в Німеції, написав про своє бачення проблеми війни, її гуманітарні наслідки. Завдячую моїй землячці Зіні Гіпіус (вона з Ніжина). Як представник срібного віку вона мала свою концепцію у військовій ліриці... Глянь своїм "тверезим" оком, що я там накалякав, Касьяне!
тут без патетики і фальші, головне - без фальші- тож бездоганно, це як і на любителя слова, і на стиліста, і громадянина, і віршомова, і читача, і патріота... - ні, все тут - довершено. - от би у радість, у втіху таку поезію читати в тебе, якби часи новітні не ці, не ЦІ теми нам підкидало!!!
знав би мій тато... чи брати його численні, чи діди мої!!! - що знову такі біди і кров така, що смертями знов засіє московія-с учка, хвойда вічна - наші землі!..
от і вічне воно: тримай порох сухим у порохівниці! - маючи такого сусіда...
Гарні думки під музику, яка крає душу! Проте, такі поняття, як співчуття, допомога, слово підтримки, плече друга дуже важливі і необхідні в нашому житті... Як там і Кельні?