Передноворічні розмисли про час, про себе ...
Що є час? Пісок крізь пальці. Мовчання між рядками років ... Шелест впалого осіннього листя, слідом за ним тихий шепіт снігопадів холодних, зимових хуртовин тужливих спів, гіркоти розлук.
Тече собі він ... Перегортає днів прожитих сторінки. У туманну далечінь минулого миті забирає. Щасливими вони звалися колись, тепер мають гіркий аромат. За поворотами доль ховає час райдужних надій швидкокрилі тіні. Веде за лаштунки життя образи людей, тобою улюблених ... Їх голоси стихають, відгукуючись в серці багаторазовою луною - пам'яті невиліковній складають подяку.
У світі цьому Ти - промінчик радості моєї серед печалей, щасливий острівець між схожих один на одного днів, а я так багато років боюся в це повірити. Живу, дихання затамувавши, щоб не злякати хвилини чаклунства коротких зустрічей. Трепетну ніжність бачу я в погляді Твоєму. Боргом - паморочиться голова. Тепер мені знати дано причину Твого смутку приховану, думок вир, призначення слів. У них живуть осколки мрій давньої юності. Так впізнавані вони, так дорогі, так близькі, як ніби чаша та з надіями простими одразу випала із наших рук в минуле. Чи не тому тяжіння один до одного нагородою стало нам обом за біль минулих років? Звучить воно тепер мелодією єдиною.
Час ... Осягнення істин. Сумнівів низка. Помилок гіркий досвід, одвічний пошук правильних рішень. Шанс встигнути від полови зерна відокремити, головне врятувати в своєму сюжеті життя від деталей. Чи не тому до Тебе повертаюся через тисячу снів, тривожних надій, спогадів світлих сталість? Через безліч безлічі не сказаних мною "без Тебе не можу, не зможу, не зумію ..."
І нехай він ковзає піском крізь пальці. Ні змінити вже нічого, ні скасувати не судилося, якщо душа моя нескінченно прагне, то завмираючи, то оживаючи знову, розчинитися в Тобі, розчинитися ...
