|
Широке поле із трав і квітів стелилося вздовж дороги й посадки. Колись - тут морем колихалися жита, а зараз, то наче степ
майже по коліна квіти й трави.… Ромашки більше трималися купами, а волошки деінде розсипані повсюди, тягнулися догори, ближче до сонця, в надії після прохолодної ночі отримати більше тепла. Деякі квіти відцвіли, трави ледь - ледь присохли, чи то змінили кольори на темно – зелені, жовті й руді. Серпневий вітер гойдав квіти, загравав з ними, легенько прихиляв до землі, витанцьовував по травах, ховався поміж них, часом наче дрімав. Та, то лише на декілька секунд, а потім знову десь летів, пробуджував птахів. Ті стрімко вилітали з густішої, напівсухої трави. А часом з під листків великих будяків - лопухів, що почувалися тут королями. Височіли над всіма, принижуючи позирали на все, що довкола, виставляли наперед свої пишні, квітучі голови. Вдавали із себе володарів цього покинутого поля.
Роман і Оксана, посміхаючись один до одного, щойно вийшли з міжміського автобуса, вони повернулися з лікарні. Він отримав поранення під Луганськом, більше трьох місяців пролежав у лікарні, переніс чотири операції. Його чорне волосся підкреслювало кожну деталь блідого, скрапленого потом обличчя. Трохи змоклий чуб, спадав на чоло, він зробив декілька кроків, глухо сказав,
- Слухай, не поспішай, дуже жарко… Куди нам спішити, три кілометра навпростець й будемо вдома.
Вона поправила коротке, русяве волосся, ледь надула свої круглі щоки, стурбовано до нього,
- Та ні, навпростець не підемо, де там вже нам, там кроти горбів понаривали, ще й трава висока, наберемося реп`яхів….
Заклопотано, з сумки дістала телефон,
- О! І тут немає мережі, десь - то хвилюються наші, що довго нас не чути.
Удвох трималися за руки, дивилися один одному в очі, намагалася побачити в них те, чого так чекали, ніжності й любові, без якої пробули три роки поспіль. Поранення далося взнаки, він трохи шкутильгав на праву ногу, осколки снаряду зрешетили її. Дякувати Богу, молоде тіло спроможне загоїти рани, шкода, що вся нога в шрамах, але й добре, що все ж вдалося її зберегти.
Яскраве сонце підіймалося вище, розсипало ясні промені, добре пригрівало, висушувало останні роси в густих травах. Поодинокі метелики перелітали з однієї квітки на іншу, при цьому, то швидко підіймалися вище, то повільно спускалися донизу і десь зовсім зникали поміж трав. А трохи далі, з посадки, линув дзвінкоголосий переспів птахів. Роман вдивлявся туди й прислухався, наче намагався відрізнити, чи то спів пташиний, чи звук снарядів, які часто доводилося чути.
Вітерець пестив їх обличчя, очі сяяли від радості. Оксана зорила своїми ясними смарагдовими очами і все, ще не вірила, що він тепер буде поруч. Що буде вдома з дітьми, які так чекають на нього, невже й насправді позаду туга, всі хвилювання й в роздумах недоспані ночі….
Йти жарко під гарячим сонцем, воєнний одяг зберігав тепло, йому хотілося, як швидше збутися його. Відчути подих неньки - землі, цього рідного поля, що колись сам його орав трактором.
Вона вирвалася вперед, майже зайшла між дерев посадки,
- Давай сюди, ось тут, за шипшиною відпочинемо. Рідненький мій, зовсім пристав… Давай руку, допоможу присісти, спирайся, чи тримайся за мене, як тобі краще, сам дивися.…
Рукою торкнулася його чола, хотіла витерти краплини, що з`явилися знову. Він перехопив рукою її руку, міцно притулив до своїх грудей,
- Якби ж ти знала, як я сильно сумував за тобою, за твоїм голосом, волоссям, як пахнеш вся, просто п`яниш….
Солодкий ніжний поцілунок, доля подарувала щасливу мить… Гучно забилися серця, здавалося затихло все навкруги і спів птахів, і шелест листя на деревах.
Вона ховалася в його обіймах, сама ж в душі немов замала крила, здавалося летіла назустріч сонцю – жаром обпікало все тіло. Як добре, що він є - це щастя, моя доля, не буду я сама, як та тополя серед поля. Сльозинки радості в очах і теплі погляди.
Роман присідав до землі, вона, сама худенька, як тростинка, все ж намагалася підтримати його, щоб безболісно, це вдалося зробити,
- Ну ось відпочинемо трохи, давай зніму ці берці …
Злегка почервонівши, швидко присіла, старанно розшнурувала взуття, поспіхом знімала, ледь торкнулася раненої ноги,
- Дуже болить? Будемо йти не поспішаючи і правда куди й чого нам квапитися…
Час від часу шелестіло листя дерев…. Вони радісно перекусили бутербродами з ковбасою й сиром, с термоса чай пили.. Оксана задивилася на нього, помітивши сивину на скронях, щось хотіла сказати та відразу передумала. Адже він раніше, ще в лікарні, просив її, щоб про війну ні слова, щоб не сипати сіль на рану, що запала глибоко в душі, яка не знати коли затягнеться. Важко переніс втрату побратимів, молодших за нього хлопців, які загинули на полі бою. Просив не торкатися цієї теми, бо і так ночами здригався, все здавалося, що десь знову свистить і на шматки рветься земля. А іншого разу чув стогін й нестерпний крик, від якого, аж гуділо в голові.
Роман приліг спиною на траву, підклав руки під голову, любувався небесною синявою. Де – не -де білі, маленькі розпливчаті хмаринки здавалося стояли непорушно, але все ж ледь помітно здригалися, наче човни в тихому морі. Як гарно! Яка краса- думки летять в сонячний простір, Боже дай мені душевний спокій. Лежачи, рукою зірвав кілька травин, підніс під ніс, нюхав,
- Оксанко, ти відчуваєш запах трави? Оце лежу, насолоджуюся пахощами й свіжим повітрям, мене, аж п`янить…
Сидячи біля нього, крутнула головою в сторону,
- О! Та це ось, чебрець росте близько, вітер віє в нашу сторону...
Похапцем підійнялася, весело й радісно, з усмішкою на обличчі, рвала листочки й ледь присохлі квіти чебрецю,
- Нарву на чай. А ти не п`яній, а то, як доберемося додому.
Недовго думаючи, Роман дістав з сумки капці, взувся,
- Подай руку, цьому немічному інваліду, хай я встану….
Оксана звела брови докупи, трохи підвищеним голосом сказала,
- Почекай траву покладу в пакет. Ти це слово забудь Романчику, все буде добре. Он поле - це покинуте…. На тебе чекає вже три роки пустує, далеченько від села, немає бажаючих зорати!
Він піднявшись, випрямився, примружив очі від сонця, задивлявся на поле,
- Ой ти знаєш, я б і босий пішов по цій рідній землі, так за нею сумував, хай би відчув її, думаю, придала б мені сили. Інший раз, як на мить - було задрімаю в бліндажі, поле насниться, хвилясте, то наче море лагідне, а колоски довгі, повні, аж блищали на сонці…
Ніжний погляд до нього,
- Ромчику, ще находишся босоніж, на подвір`ї споришу багато, зелений, м`якенький, волохатий, ще й височенький - в ньому купатися можна… А, як поле з житом, чи з пшеницею побачиш уві сні, люди кажуть, на щасливе сімейне життя. От бачиш любий, все збулося, радіймо, живемо один раз на світі….
Вони йшли вздовж посадки… Ледь – ледь шелестіло листя дерев, чоловік, дивлячись вперед, про щось думав, мовчав. Вона, не поспішаючи, йшла за ним, сумку й пакет, перекинула через плече, в руці тримала телефон,
- О! Вже є мережа, зараз до наших подзвоню.
Усміхаючись, призупинилася, набрала номер телефона, голосно заговорила,
- Мамо Привіт! Це я! У нас все в порядку. Ми приїхали, зараз йдемо по дорозі, вздовж посадки…
Потім слухала, що говорить мати, продовжила,
- Не було зв`язку, тому й не дзвонила. Гаразд, до зустрічі.
Легенько торкнулася його плеча,
- Не поспішай, зараз назустріч автівкою виїдуть. Сусід наш, дід Микола… То старий козак – колись пізнав, що таке війна, часто розпитував, хвилювався за тебе, хвалив, що пішов захищати нашу землю.
Роман кивнув головою, посміхнувся, ніжно взяв її за руку,
- Оксанко, я тебе просив, менше розмов, де я був, що робив. Я просто обов`язок виконував перед Україною, якби не пішов, якби дивився родині й односельчанам в очі. Досить про це.
Їм назустріч їхав старенький « Запорожець. Оксана, побачивши, як дитина, аж підскочила від радості,
-Он! Вже їдуть, бачиш?!
Автівка під`їхала, зупинилася. Різко відкрилися двері. Як пташенята вилетіли із гнізда, так син і донька, вилізли з авто, махаючи руками бігли до батька.
-Тату! Тату! - гучно покотилося полем.
У Романа на очах сльози,
- А підросли!
Оксана рукою змахувала сльози радості, ледь хвилюючись сказала,
-Та, що ж ти хочеш, Марійка перейшла в п`ятий клас, а Сергійко в третій.
Здавило в горлі від хвилювання, вона не змогла більше нічого сказати. Крізь сльози дивилася, як діти тулилися до батька, він ледь тримався на ногах, боявся впасти від обіймів.
Дід Микола тим часом виліз із автівки, події розчулили його, краплини сліз витирав на худорлявому обличчі.
- А ну, покажись соколе, герою наш! Молодець! Помужнів, справжній воїн!
Роман нахилившись, обіймав сусіда, а той пнувся, чмокав його в щоку.
Старенький похлопав по плечі,
- Ну гайда, їдемо! З самого ранку, біля сільради, з хлібом-сіллю чекають на тебе односельчани й родина... Поспішаймо!
Оксана, розпашіла, як троянда, весело присіла на переднє сидіння автівки. Їй було дуже приємно чути такі слова від діда, гордилася чоловіком.
На задньому сидінні діти, з обох боків, обсіли тата, один перед одного задавали питання, а він з сяючими очима пригорнув їх до себе, гладив голови, цілував в чоло.
Автівка рушила з місця…. Роман чомусь хвилювався… Відчуття радості гріло серце, він чув, як воно гучно б`ється. Яке то безмежне щастя повернутися додому….
30.11.2018р
ID:
818181
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 19.12.2018 16:02:04
© дата внесення змiн: 22.02.2021 08:57:50
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
