До 175-річчя перебування Т.Г.Шевченка на Роменщині та дружби з княжною і письменницею В.М.Рєпніною, якій минуло 210-літ від Дня народження
ВАРВАРА РЄПНІНА і ТАРАС ШЕВЧЕНКО
Великий Кобзар неодноразово писав і згадував у своїх творах та картинах Роменський край, як і незабутнє спілкування із княжною, присвятивши їй також свою поему та інші рядки. Їм не судилося побратися... Але усе життя вони листувалися і залишалися друзями ... Сьогодні мова про взаємини Тараса ШЕВЧЕНКА і Варвари РЄПНІНОЇ ...
Вперше Т.Г. Шеченко побував на Роменщині 1843 року, коли після чотирнадцятилітньої розлуки приїхав ув Україну. Тоді влітку він відвідав і яготинську садибу князя Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського (1778-1845 рр.ж), який із глибокою повагою ставився до Тараса Шевченка.
В історико-біографічній праці О.О. Васильчикова "Семейство Розумовских" (Санкт-Петербург: Типографія М.М. Стасюлевича, 1880-1894 рр.), наводиться той факт, що імператриця Єлизавета Петрівна 1742 року подарувала Олексію Розумовському (1709-1771 рр.ж.) (братові останнього гетьмана Війська Запорізького Кирила Розумовського (1728-1803 рр.ж.) разом з іншими маєтностями в Лубенському полку село Андріївку, що в ті часи входило до складу Лохвицької сотні. Коли Варвара Олексіївна Розумовська вийшла заміж за молодого князя М.Г. Рєпніна, то батько нареченої подарував молодятам із-поміж інших маєтностей і село Андріївку. В сорокових роках 19 ст. в Андріївці князю Рєпніну належали вісім тисяч десятин землі та 652 кріпаки чоловічої статі. На той час тут працювали гуральня, кінний і селітряний заводи. [Нині с. Андріївка знаходиться у Роменському рі-ні на Сумщині. Мені довелося відвідати село, перемовити з його старостою Ярошенком О.М. і дізнатися, що зараз у ньому мешкає 484 особи. З цього року Андріївка увійшла до сусідньої Андріяшівської об’єднаної територіальної громади. У селі зберігся дуб (висотою 11 м), якому вже понад 500 років і який називають Шевченковим, але десь із 2007 року він засох, адже був старий. Ми домовилися весною 19 р. спробувати реставрувати дуб як пам’ятку і посадити жолуді , які передали мені від Шевченкового дуба с. Прохорівка Канівського району. Також є такі відомості, що тут Великий Кобзар намалював картину "Урочище стінка", яка зберігається в Національному музеї Т.Г.Шевченка. 1967 р. в Андріївці встановлено пам’ятник Т.Г.Шевченку>.
РЕПРОДУКЦІЯ
Т.Г.Шевченко. Урочище Стінка. Папір.Олівць (17х24,2 см). Травень-жовтень 1845 р. Ймовірне написання у перебуванні В. Кобзаря на Полтавщині і Київщині та зображеною на рисунку рослинністю цього періоду.
Очевидно, приїзд Василя Рєпніна, а з ним і Тараса Шевченка, був викликаний перебудовами в Андріївській винокурні. Знайомий Рєпніних – Родіон Іванович Лукомський ("наш друг Лукомський" – так називав його старий князь Рєпнін) (1801-?, рр.ж., поміщик із містечка Журавки на Полтавщині), приїздив до Андріївки за десять днів до того, щоб подивитись як діють апарати Шварца (прогресивна система обладнання винокурень винахідника Давида Шварца.-В.Б.), що встановлювались на винокурному заводі. "Мені було б надзвичайно цікаво дочекатись початку дії апаратів", – писав він М.Г. Рєпніну, висловлюючи надію на те, що князь дозволить йому ще раз приїхати до Андріївки, щоб подивитись апарат у роботі.
Час приїзду Тараса Шевченка до Андріївки встановив відомий шевченкознавець із Санкт-Петербурга Петро Жур (1914-2002 рр.ж.). У своїй книзі "Літо перше" (К., 1979) він використав лист Василя Миколайовича Рєпніна (1805-1836 рр.ж.), – сина М.Г. Рєпніна (1778-1845 рр.ж.), з яким виїхав із Яготина Тарас Шевченко. 22 листопада 1843 року Василь Рєпнін писав батькові про різні господарські справи, а закінчив листа такими словами: "До побачення, дорогий батьку, я тебе дуже ніжно цілую, так само, як і маму, Варвару. Шевченко передає їй привіт".
Відомий шевченкознавець, лауреат Державної премії Т.Г.Шевченка, член Петербурзького українського товариства. Фото. Джерело: http://jourfac.blogspot.com/2009/06/blog-post.html
У цьому листі для нас важливе те, що він засвідчує факт перебування в посульській Андріївці Тараса Шевченка ще 22 листопада. А наступний лист дає можливість встановити дату повернення поета до Яготина. У середу, 24 листопада, Василь Миколайович повідомив свою рідню з тієї ж таки Андріївки: "Деякі невеликі справи затримають мене тут ще до завтра. У п'ятницю я буду ночувати у Барановського і в суботу опівдні буду в Пирятині, постарайся, дорогий батьку, послати мені коней у Смотрики, якщо не для двох екіпажів, то хоча б для одного, щоб я міг бути того ж вечора у Яготині". Зберігся прижиттєвий лист М.К. Чалого до Т.Г.Шевченка: “Милостивый государь Тарас Григорович!
Не нахожу слов для того, чтобы выразить Вам мою искреннюю благодарность за Ваше доброе ко мне расположение, которого я своим поведением вовсе не заслужил. Я получил от Вас два подарка с Вашею надписью – книгу и картину – и до сих пор не поблагодарил Вас за память обо мне. Несмотря на такое мое окаянство, за которое следовало бы со мной раззнакомиться на веки вечные, Вы сделали еще один шаг к сближению со мною, удостоив меня своего доверия. Видно по всему, что Вы считаете меня истым малороссом, не вменив мне в преступление нашу родную заднепровскую лень – наш первородный грех, от которого так трудно избавиться нашему брату, не переезжая Днепра. Но пусть останется за нами хоть эта одна, правда, не блестящая, но резкая черта нашего родного типа, если так легко и так нещадно изглаживаются лучшие, глубоко характерные черты нашей народной психеи. ...Наши земляки эпохи возрождения (или, лучше сказать, перерождения), побывшие в петербургской школе, оставившие ветхого человека и облекшиеся в нового – для нас, провинциалов, не образец для подражания, хотя они и деятельнее нас и предприимчивее: пусть они себе суетятся и бегают навыпередки, никому же гонящу, за чинами и крестами, находя в том величайшее удовольствие; а мы в ожидании лучшей деятельности все-таки не побежим за ними и будем «собі лежать під грушею догори черева — і рука тобі лежить, і нога тобі лежить — і увесь лежиш!» Откровенно Вам скажу, мне опротивели страшно наши чиновные хохлы и наши космо[по>литы, а таких господ размножилось немало.
Получив Ваше письмо, я сообщил о Вашем благородном намерении – помочь Киевским воскресным школам — некоторым студентам, принимающим близко к сердцу дело грамотности нашего бедного люда. Разумеется, они были от Вас в восторге. По желанию их, 10 экземпляров я передам в библиотеку воскресной школы, а 40 продам почитателям Вашего таланта, которых, благодарение Богу, у нас в Киеве немало, особенно между молодежью. Таким способом я надеюсь больше выручить денег, потому что наши книгопродавцы и из этого благотворительного дела хотят извлечь барыши, принимая книги с значительною уступкою. Да что-таки долго нет их? Не переслали ли Вы их по транспорту? Но.и в таком случае пора бы им быть в Киеве.
Средства наших воскресных школ увеличиваются с каждым днем: из думы велено отпущать 150 р. [ублей> в год; открыта подписка — по городу ходят листы: всякий несет свою лепту. Студенты не жалеют своих трудов и работают в течение трех часов с удивительным терпением и постоянством. Число учеников увеличивается с каждым месяцем: между ними сидят и бородачи лет за сорок. Некоторые знают наизусть стихи из Вашего «Кобзаря». Кроме двух мужских школ – на Подоле и на Новом строении, – во 2-ю гимназию собираются по воскресениям девочки: их взялись учить классные дамы соседнего пансиона m[adame> Нельговской; но эта мадам, кажется, хочет только порисоваться перед публикою своими прогрессивными тенденциями – а дела не делает. Но есть надежда, что за это дело скоро возьмутся женщины более гуманные: тогда можно ожидать истинной пользы.
Соха Вам кланяется низенько, извиняясь перед Вами в своем долгом молчании. Что-то все хандрит. Удивляется, что работа его не спорится: он хотел бы, чтобы и в 50 лет иметь столько же огня и силы, сколько имел он в 25. Наш Иван Максимович неисправим. Он все тот же, что и был по время оно, когда Вы вместе боролись с людьми и с жизнию: добрый товарищ, щира душа, гонитель неправды и подлостей, трибун народный.
Жінка моя дякує Вам за пам’ять об нас. Бувайте здорові! Преданный Вам земляк.
8 сентября 1860 года”.
Як можна зрозуміти з листа княжни Варвари до свойого духовного наставника Шарля Ейнара, старий князь, звичайно ж, вислав у Смотрики, на найближчу поштову станцію, коней, яких прохав у нього син, і Василь Миколайович разом із Тарасом Григоровичем, полишивши 135-ти верстовий шлях із Андріївки, прибули до Яготина ще в суботу ввечері, тобто 27 листопада. Пригадаємо, що княжна писала Ш. Ейнарові про повернення поета до Яготина з Андріївки через десять днів. Отже, поїхав він на Роменщину 17 листопада 1843 року.
Князь Микола Рєпнін, дізнавшись про новоприбулого в Україну живописця, запросив його до себе, щоб зняти копію зі свого портрета роботи художника Йозефа Горнунга (1792- 1870 рр.ж. – швейцарський художник, майстер історичного живопису, графік і портретист. В Яготині Шевченко зробив копію портрета князя М. Г. Рєпіна, написаного Горнунгом у 1841 р. під час перебування Рєпніна в Швейцарії). До Рєпніних Шевченко завітав разом зі своїм приятелем Олексієм Капністом – сином відомого письменника. Перші відвідини маєтку не були тривалими. Другого разу Тарас Григорович прожив там від жовтня до грудня 1843-го, а третього – від кінця грудня до 10 січня 1844-го. Рєпніни відомостей про Шевченка-поета на час знайомства з ним не мали.
Родинний портрет Рєпніних-Волконських. (Варвара сидить зліва).
Невідомий художник. Перша половина XIX ст. Джерело: Державний Ермітаж, 2011 р. Режим доступу: http://www.hermitagemuseum.org/html_Ru/08/
hm88_6_4_0_2.html
Коли 1840 р. з'явився "Кобзар", а наступного – поема "Гайда¬маки", вони були в Італії, куди поголос про нього ще не дійшов. Те, що розповів про Тараса Григоровича Капніст, викликало у них великий інтерес. Гармонійно поєднуючи у собі родовий аристократизм із духов¬ним, інтелектуальним станом, усі члени родини пройнялись до симпатичного юнака глибокою повагою. Цьому знано сприяли його скром¬ність й водночас відкритість людям і, звісно, велика творча обдарованість. Статний молодий чоловік із невеликими, але виразними сірими очима, одягнутий у модний тоді довгий сірий приталений сюртук із оксамитовим воротом і високо зав’язаною краваткою – саме таким появився поет в Яготинському маєтку Рєпніних. Родина прийняла його, бувшого кріпосного, як рівню. Але найбільше зблизився поет із дочкою князя – Варварою Рєпніною (1808-1891 рр.ж.), на яку він справив глибоке враження. Присутність Шевченка у маєтку надихало незаміжню княжну. Вона дійсно покохала Тараса. Їй було 35, а йому – 29 років.
Незважаючи на величезну прірву, що розділяла її – княжну – і молодого Шевченка, колишнього кріпака – Варвара Миколаївна добре розуміла поета, сприймала всім своїм серцем його радощі та болі. Хоча б як життєвий девіз можна розцінювати її фразу: “Я проста и люблю простыхъ. Шевченко былъ у нась всЂми любимъ”. (Курсив В.Б.).Така самохарактеристика княжни з'явилась із під її пера, коли життя вже майже добігало кінця – 1887 р. Підтвердженням правдивості цих слів є і запис, зроблений Т.Г. Шевченком 1857 р.: "О если бы побольше подобных жен¬щин-матерей, лакейско-барское сословие у нас бы скоро перевелось". Жінкою-матір'ю Кобзар назвав її, свого "незабвенного друга", в суто ду¬ховному значенні цього поняття – Варварі Рєпніній долею не судилося знайти собі пару.
Княжна Варвара була красивою і освіченою жінкою, деякий час жила і училася за кордоном, у неї були чудові викладачі мов, історії, географії, музики, арифметики, малювання, танців. Вона була душею Яготинського маєтку, оскільки стара княгиня Рєпніна, в якої були проблеми з очима, рідко появлялась перед гостями, так само, як і князь, який майже весь час проводив у своєму кабінеті за читанням книг. За свідченням сучасників, княжна Варвара була також тендітною, з великим виразними очима, здавалося, що її життєва енергія була невичерпною. Вона легко усим захоплювалася, була дотепна, добра до людей, допомогала всім, хто до неї звертався. Художники і поети полюбляли бувати у її товаристві. Їй довіряли свої мислі, читали твори, ділилися з нею своїми переживаннями. І все ж таки вона почувала себе одинокою. У її стосунки з ад’ютантом батька Левом Баратинським, братом відомого російського поета, втрутилася мати, не давши їм розвиватися. Але душа її прагнула кохння…
А їхнє знайомство відбулося десь так... Уперше Тарас Шевченко з'явився в Яготині у липні 1843 року. Від 1838-го він був вже вільною людиною. Свобода окрилила його, сприяла розквіту і художнього, і поетичного таланту.
Т.Г.Шевченко. Автопортрет. с. Потоки. (Кінець серпня 1845 р.).
Знайомство з Тарасом Шевченком глибоко схвилювало Варвару. На той час вона чула вже багато цікавого про поета, знала незвичну історію його долі і молодості.
Варвара Миколаївна Рєпніна – письменниця, фрейлина. Близько 1830 р. Автор Т.Г.Шевченко. Джерело: http://commons.wikimedia.org/wiki/File:Varvara
_Volkonskaya_Repnina.jpg?uselang=ru
У сповіді до свого духовника і вчителя Шарля Ейнара, з яким вона познайомилася у Швейцарії і листувалася, Варвара Рєпніна писала: "Капніст (Капніст Олексій Васильович (1796-1869 р.ж. – поміщик, син російського письменника В. В. Капніста (1757-1823 р.ж.), приятель Рєпніних, притягався до слідства у справі декабристів. Т.Шевченко познайомився з ним у 1843 р., бував у його маєтку в с. Яблуневому на Полтавщині.-В.Б.), який поселився у нас на частину літа заради свойого хворого сина, попросил дозволу провести свого знайомого, художника, в гостьову, щоб показати йому картини; дозвіл, звичайно, було дано, і тієї хвилини я дізналася лише, що це художник-живописець і поет, причому навіть більше поет, аніж живописець, і що звуть його Шевченкой. Запам'ятайте це ім'я, дорогий вчителю, воно належить моєму зоряному небу".(Курсив.-В.Б.)
І далі її пряме зізнання у коханні: "Шевченко зайняв місце в моєму серці... я дуже люблю його і повністю йому довіряю... Якби я бачила з його боку любов, я, можливо, відповіла б йому пристрастю", – так знову пише Варвара Рєпніна у своєму листі-сповіді до уже згадуваного аббата Ш. Эйнара.
У маєтку Рєпніних влаштовували літературні вечори, на яких Тарас Шевченко читав свої твори. Для одного з таких вечорів поет вибрав поему "Слепая". "О, якби я могла передати вам все те, що я пережила під час цього читання! Які почуття, які мислі, яка краса, яке зачарування і який біль... Ці вірші на нашій виразній і мелодійній мові звучали, як музика", – згадувала пізніше княжна.
У її житті це було вже друге кохання, але у чистій, знудженій за щастям душі почуття розквітло всіма барвами. Як і кожна емоційна натура, княжна Варвара ревнувала Тараса до всіх, хотіла, щоб він був "незмінно світлим і променистим", щоб через неї Шевченко "ніс істину свойого непорівнюваного таланту...". Хотіла "завжди бачити його великим", прагнула впливати на поета своїми "алегоричними" записками. Зворушений до глибини душі таким ставленням, Шевченко у відповідь написав для неї російською мовою поему-сповідь під назвою "Бесталанный", в якій розповів про свою вічну одинокість, про розчарування в людях і нехватку особистого щастя. А у відомій посвяті ("Тризна"), «На память 9-го ноября 1843 года, Княжне Варваре Николаевне Репниной», тобто адресованій саме Варварі Миколаївні, написаній спеціально для неї російською мовою (В.М.Рєпніна була російськомовною) Тарас Григорович також щиро зізнався:
Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихоструйными речами
Мечты о рае пробудил…
Поема дуже вразила Варвару Рєпніну. Через декілька днів вона дає Шевченку своє російськомовне оповідання "Девочка". У цій сповіді вона щиро відкрила свою душу і надіялася, що поет відповість на її почуття взаємністю. Сповідь княжни вразила поета. У своєму ранньому автобіографічному творі «Девочка» В.М. Рєпніна за головним героєм Березовським сховала любий їй образ Шевченка.
Т.Г.Шеченко у натхненні. (Версія В.Б.). Національний музей Т.Г.Шевченка.
Джерело/Режим доступу: www.museumshevchenko.org.ua
Крім листів до Шарля Ейнара, серед спадщини Варвари Рєпніної збереглася її незакінчена повість без назви. Твір цей майже фотографічно відпо¬відає дійсності. Варвара Миколаївна почала писати його після від'їзду Тараса Григоровича з Яготина. Це своєрідний літопис подій, що відбу¬лися впродовж трьох місяців перебування Шевченка в маєтку. Головні герої "Повісті" – Він і Вона. Він – поет Березовський (обплутаний Бе¬резовою Рудкою – місцем зустрічі товариства). Це – Тарас Шевченко. Вона – дочка поміщика Віра Радімова (образ героїні змальований із самої себе). Письменниця дає таку характеристику Березовському: "Его нельзя было не любить; для тех, кто истинно любил, он был источником забот, беспрерывных переходов от восторга к негодованию, от сочувствия к охлаждению". І далі: "Читая дивные свои произведения, он делался обворожительным; музыкальный голос его переливал в слушателей все глубокие чувства, которые тогда владычествовали над ним. Он одарен был больше, чем талантом, ему дан был гений...". Письменниця із притаманною їй глибокою спостережливістю вло¬вила чимало. У повісті звучить непідробний голос її гарячих почуттів, безкомпромісних влучних суджень. Складовою частиною рєпнінської "Повісті" є її оповідь "Девочка". Сама авторка писала, що це – майже точна історія її серця, поділена на 4 етапи: 12 років, 18, 25 і 35, а в результаті – самотня могила. Шевченко, читаючи згодом рукопис "Повисты", звичайно, не міг не впізнати себе як у позитивному, навіть звеличеному вигляді, так і в негативному світі, в образі Березовського. ("Повість" в уривках була опублікована лише 1916 р., майже через чверть століття після смерті авторки.-В.Б.). Він готовий був молитися на цю дивну аристократку, в душі якої відкрив стільки краси. Тарас Григорович тоді ж, 1843 року, прочитав рукопис твору і зрозумів почуття авторки. У листі до Варвари Миколаївни він писав: «О добрый ангел! Молюсь и плачу пред тобою, ты утвердил во мне веру в существование святых на земле!».(Курсив.-В.Б.).
Княжна намагалась приховати від матері своє захоплення Шевчен¬ком. Утім, цей її стан привернув увагу не лише Варвари Олексіївни, але й Капніста, який зауважив якось Варварі Миколаївні, що така її надмірна увага може зашкодити їхньому другові й навіть негативно позначитись на його творчій праці. А ще Капніст висловив сумнів у тому, що різниця у роках (Шевченкові – 29, Рєпніній – 35.-В.Б. і Г.В.) аж ніяк не може слугувати гарантією збереження між ними суто дружніх стосунків. Варвара Миколаївна не стала сперечатися з Капністом, якого дуже поважала. Вона навіть дозволила йому забрати дорогого їй листа, писа¬ного Шевченком. Зберігся лист О. Капніста Т. Шевченкові від 18 січня 1844 року, де він наполегливо просить Тараса Григоровича не приїжджати в Яготин і не писати Варварі Миколаївні. Зрозуміло, це була ініціатива або Капніста, або ж він діяв за дорученням матері княжни. День 10 січня 1844 року став чи не найтяжчим для Варвари Рєп¬ніної: Шевченко залишив їхній маєток. Княжна зі слізьми кинулась до нього, обійняла і перехрестила йому лоба. Тарас Григорович стрімко ви¬біг з кімнати. Він мав намір ще раз перед від'їздом до Петербурга відві¬дати Яготин, але Капніст зробив усе можливе, щоб цього не відбулося. Впродовж 1844 р. листування між Рєпніною й Шевченком було досить активним. Варвара Миколаївна намагалася підтримати Тараса Григоровича морально, допомогти йому в розповсюдженні віршів, сприяла поширенню естампів «Живописной Украины» та інших ху¬дожніх робіт. На клопотання Рєпніних міністр освіти призначив Шевченка вчителем малювання у Київському університеті Святого Володимира на початку 1847 р.
В одному з листів вона писала: "Не сердитесь на вечные мои проповеди, я Вас слишком искренне люблю, чтобы не говорить Вам правды".
Серце поета переповнювали почуття вдячності, щирої симпатії, але нічого більш глибшого, на що надіялася княжна... У листі до В.Рєпніної із Оренбурга 7 березня 1850 р. Т.Шевченко писав: “Все дни моего пребывания когда-то в Яготине есть и будут для меня ряд прекрасных воспоминаний”.
Але чому ж так сталося, що вони не побралися? Можливо, той факт, що вони знаходились на різних суспільних щаблях переважив, оскільки Шевченко не хотів княжну обтяжувати собою... Ймовірна й повна його відданість творчості ...Так їхні шляхи розійшлись. Хоча Варвара Миколаївна промовчувала на застереги Капніста та матері, але, думається, це не могло бути для неї головною причиною. Насмілимося висловити версію, що справа тут не в Рєпніній, а у Шевченкові. Великий народний поет і борець бачив усього себе в творчості і боротьбі, яким би вельми завадили родинні обставини... Він убачив свою перспективу також у тім, що рано чи пізно його посадять за грати... Про це натякали йому і не раз його приятелі та знайомі. Особливо після читання антицарських віршів...
ВЕРСІЯ-РЕМАРКА: [А можливо ще й тому, що його серце заполонила інша жінка. Восени і взимку того ж року Тарас Шевченко часто бував гостем у маєтку Закревських у селі Березова Рудка. Йому сподобалась молода дружина власника маєтку Платона Олексійовича Закревського (1801-1882 рр.ж.) Ганна Іванівна (1822-1857 рр.ж.). У колі своїх друзів поет називав її «Ганною вродливою». Вона була матір’ю двох дітей і мала 21 рік від народження (заміж вийшла у 17 р.). Ганна Закревська познайомилася з Тарасом Шевченком 29-30 червня 1843 року на балу в української поміщиці Тетяни Густавівни Волховської (1763-1853 рр.ж.) (любителька гучних розваг) у селі Мойсівка. Шевченко був у захваті від краси Ганни Закревської. Згодом Закревська та Шевченко зустрічалися в родинному маєтку Закревських Березова Рудка (нині Пирятинського р-ну на Полтавщині).
Одного разу на балу в княгині Вольховської після танцю Тарас попросив у своєї пані напівжартома хоч одну квітку, яка прикрашала її сукню. Напівжартома Ганна відмовила йому. Проте він-таки примудрився відкрутити одну шовкову квітку на згадку. Чи відала Ганна вродлива, що через рік і п’ять років квітка ця не буде загублена чи забута? Звичайно, Тарас ніколи не говорив Ганні про свої почуття та вона їх безпомилково вгадувала. Проте до Шевченка жодного необережного слова. Бо ані вона, ані він не мали на це ніякого морального права>.
Уже значно пізніше, перебуваючи у засланні в Кос-Аралі, Тарас Шевченко згадував у листах до Варвари Рєпніної:
«…Жива ли она, добрая старушка? И собираются ли по-прежнему в сей день к ней нецеремонные соседи со чады и домочадцы повеселиться денька на два-три и вновь разъехаться до 12 генваря. Жива ли она и много ли осталось в живых о которых с удовольствием воспоминаю?».
«В Мосевке для меня была если не искренняя радость, то во всяком случае и не угнетающая тоска…»
У вірші «Г.З.» (Немає гірше, як в неволі) поет згадує:
«… І те село, і ті люде,
Де мене, мов брата
Привітали! Чи жива ти
Старесенька мати?
Чи збираються ще й досі
Веселії гості
Погуляти у старої,
Погуляти простo?
По-давньому, як-то кажуть
Од світу до світу?
А ви, мої молодії
Веселії діти,
Рожевії дівчаточка
І досі в старої … »
Канівська шевченкознавчиня, к.і.н. С.А.Брижинська із свого дослідження про княжну надіслала мені такий уривок: " ...Наступне публічне спростування в статті «К биографии поэта Шевченка» («Русский архив». 1887, №6) стосувалося Шевченкового авторства вірша «До сестри», його присвяті їй та твердження, що княгиня та поет «грали в брата і сестру», яке висловив у статті «Ещë щепотка на могилу Шевченка» Ф. Камінський у журналі «Киевская Старина» (1885, №3). Вона заперечує існування роману з поетом: «…я провела паралель между возлюбленной и сестрой без всякой преднамеренной цели. Присутствие поэта в нашем доме одушевило меня и, не имея дара выражаться стихами, я выливала свои мысли прозой, и мало ли что я тогда писала не как героиня романа и не как замечательно-образованная женщина (какою я никогда не была), а как живая душа, у которой открылся заржавленный вследствии болезней, долгого пребывания за границей и горестей клапан!» [18, с. 258>. Далі стисло оповідає про прагнення полегшити долю Шевченка в засланні, про дві їхні зустрічі у Москві після звільнення поета з солдатчини та шкодує, що не поновила з ним після цього переписку". (К биографии поэта Шевченка (Письмо княжны В. Н. Репниной к издателю «Русского архива» // Руский архив.-1887.-№6). Не затримуючись із відповіддю я миттєво написав (прикрівши файл також із своєю статтею) їй: Цікавий і не всім відомі ви наводите матеріали. Але як на мене, теж дослідника їхніх взаємин, то: А). Ф. Камінський може суб"єктивно трактувати стосунки Рєпніної і Шевченка. Б). У тому, що він подає (написаному) Варвара могла приховувати своє почуття, і писати як шляхетна пані, латентно. Бо вище подані переконливі твердження із її ж вуст про закоханість. Та й те , що вона пише «не как замечательно-образованная женщина (какою я никогда не была)»,- то це її скромність, адже насправді вона була висоосвіченою пані. У Полтаві вона навчалася в Інституті шляхетних панн, знала досконало декілька іноземних мов, розбиралася у живописі, музиці, брала участь у різних благодійних заходах, відвідувала театр, де бачила гру М. Щепкіна, була знайома з І. Котляревським, В. Капністом, П. Гулаком-Артемовським, М. Цертелєвим. Від батька дівчина успадкувала гуманне, доброзичливе ставлення до простого люду, якому завжди намагалася допомагати і, по суті, присвятила все своє життя.. Та й треба враховувати той незаперечний факт, що навіть в е л и к е к о х а н н я буває з часом чи за обставин (заслання) минає… Але ж і тим більше, у підсумку, вона ж шкодує, що певний час не поновлювала листування з поетом. А ці рядки у відомої посвяти до поеми «Тризна», адресованій Варварі Миколаївні, в яких Шевченко щиро зізнався:
Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихоструйными речами
Мечты о рае пробудил… Тарас зрозумів почуття Варвари...
Де-факто, що історію своїх взаємин з Шевченком Рєпніна насвітлила в розлогому листі до свого вихователя Ш. Ейнара та в безіменній повісті, що є важливими документами свойого ставлення до Шевченка та його біографії. Пізніше журнал «Русский Архив» опублікував її спогади про Шевченка. Вважається, що вони позначені меншою достовірністю, хоч і перейняті пошаною до поета.
Пізніше, коли Т. Г. Шевченко потрапив на заслання, В.М. Рєпніна докладала багато зусиль, щоб полегшити долю поета, листувалася з ним, надсилала йому книги, аж доки 1850 року граф О.Ф.Орлов із III жандармського відділення брутально пригрозив їй. Відтоді листування між ними припиняється. Відомо 8 листів Шевченка до Рєпніної і 16 її листів до поета, різних за обсягами. У солдатах. Автопортрет. (Червень-грудень 1847 р. Орськ. Папір, олівець)
До речі, саме завдяки цим листам є дещо більш відомими останні роки життя поета, особливо у період заслання...
Не випадково тут чимала розповідь йде про родину Рєпніних, про листування Варвари з письменником-моралістом Ш. Ейнаром. Адже їхнє листування дає чимало багато фактів для того, щоби вияснити обставини (окрім усього іншого) перебування Тараса Шевченка в селі Андріївці на Роменщині. (Зазначимо, що у ХІХ столітті це село входило до складу Гадяцького повіту Полтавської губернії). Саме у листі від 27 січня-19 березня 1844 року Варвара Миколаївна писала про від'їзд Тараса Григоровича до Андріївки: "Він поїхав з моїм братом в Андріївку, і напередодні його від'їзду я дала йому молитву, в якій були висловлені мої побажання йому. Він повернувся через десять днів, упродовж яких я багато думала про нього."
Та невблаганно наближався той час, коли Шевченко повинен був назавше покинути Яготин. Перед цим він декілька днів провів у товаристві княжни, малюючи дітей князя Василія, Варвариного брата. Коли 10 січня 1844 року настав час від’їзду Шевченка, вона "у сльозах кинулася йому на шию, перехрестила лоб, і він вибіг із кімнати". (Курсив В.Б.).
Хоча з часом, певне, вона полишала свою любов...
Варвара Рєпніна прагнула зберегти з поетом зв’язок, підтримувала чимало його справ і починань (продавала його твори своїм знайомим і пересилала поету гроші, брала активну участь у підготовці «Мальовничої України»), а згодом, як уже зазначено, підтримувала його у солдатській неволі, клопотала перед шефом жандармів про пом’якшення його долі, просила дозволити малювати… У листах до Варвари Рєпніної Тарас Шевченко писав: "Я очень часто в моем одиночестве вспоминал Яготин и наши нежные и тихие беседы".
Автопортрет у світлому костюмі. (1860 р., Спб, олівець, офорт). Автопортрет у шапці та кожусі. 1860 р., СПБ, олівець. офорт). Національний музей Т.Г.Шевченка
Після повернення із заслання Шевченко двічі зустрічався з княжною. Побачивши перед собою фізично втомленого неволею літнього чоловіка з бородою і печальними очима, вона не впізнала у ньому свій ідеал, була розчарована і не знайшла відповідних слів.
Т.Г.Шевченко. Фото. 30 березня 1858 р. Т.Г. Шевченко сфотографувався у шапці й кожусі в студії відомого петербурзького фотографа Деньєра Андрія Івановича (Генріха-Йоганна; 1820-1892 рр.ж.), з яким навчався в Академії мистецтв у К.П. Брюллова. Ця фотографія 1860 р. була використана Шевченком для автопортрета (офорта). Джерело: Т.Г.Шевченко: біографія.-К.: Наукова думка, 1984 р., контртитул.
Своє ж прихильне ставлення і пам’ять, грошове сприяння до його увічнення вона зберегла до останніх днів свого життя. Постійно берегла пам'ять про Т. Шевченка, розповідала про нього своїм знайомим, жваво цікавилася тим, що писали про нього журнали. Взимку 1883 року вона писала М. Чалому, біографу Т.Шевченка: «Я почула з великим задоволенням, що Полтавське земство на останньому своєму зібранні вирішило дати 500 крб. на полагодження могили Шевченка». За кілька місяців вона передала до Полтави через свого племінника 180 крб. із своїх заощаджень «на пам'ятник або могилу Шевченка». Благодійність стала сенсом життя Варвари Рєпніної. Сучасник писав про неї: «Її двері були завжди відчинені для вбогих і знедолених». Одним вона допомагала грішми, іншим писала листи і прохання, влаштовуючи чиюсь долю. Щодо благородних рис у її характері –
то в некролозі є такі слова: «Варвара Миколаївна була не тільки другом і заступницею, але й добрим генієм, уособленим сумлінням поета. Вона підтримувала у ньому віру в його високе покликання і з властивою їй відвертістю не раз висловлювала йому гіркі істини, коли він збочував на неправильний шлях». (Н. С. Памяти кн. В. Н. Репниной // Киевская старина.-1892.-Февраль).
Михайло Степанович Возняк (1881-1954 рр.ж.), академік і літературознавець, опублікував у Львові книжку під назвою «Шевченко й княжна Рєпніна» (1925 р.), де містилося й її автобіографічне оповідання «Дівчинка». За словами відомого вченого, Тарас Шевченко шанував у ній «благородний розум, смак і ніжні, піднесені почуття».
РЕПРОДУКЦІЯ
І тут – вочевидь, що Любов і Пам’ять до Шевченка навічно поселилися у її благородному серці...
Варвара Рєпніна прожила велике і довге життя. Написала про Тараса Шевченка свої спогади. Бачила, як рік у рік зростала його національна слава. Вона залишилася у нашій пам'яті як віддана муза геніального поета-друга...
Буде, звісно, логічно спорудити і встановити, вшанувати краянам таких людей у с. Андрівці на Роменщині, в Яготині, де вони познайомилися, оригінальним пам’ятником Т.Г.Шевченку і В.М.Рєпніній, якого ще немає в Україні і в світі...
Валентин В.БУГРИМ, академік, доктор філософії, літературознавець, спів-фундатор і член правління Всеукраїнського фонду Тараса Шевченка. 08.11.2018. Київ-Ромни-Київ
Голові Роменської райдержадміністрації у Сумській області
Білоха В.О.
Голові Роменської райради Переваруха В.Я.
Голові Андріяшівської ОТГ Дибчинській І.С.
Старості с. Андріївка Ярошенку О.М.
ЛИСТ-ПРОПОЗИЦІЯ-ІНІЦІАЦІЯ щодо встановлення пам’ятника
Тарасові ШЕВЧЕНКУ і Варварі РЄПНІНІЙ
На: Сумська область, м.Ромни, бульвар Свободи, 1,
zagalrda@ukr.net; silrada-2015@ukr.net; andr-s.r2015@ukr.net
Поважані очільники!
Нинішній рік – знаменний для Роменщини. Виповнюється 175 років перебуванню Т.Г.Шевченка і дружбі та 210-літтю від Дня народження В.М.Рєпніної, яких єднали у с.Андріївці щирі і теплі взаємини.
Їхня дружба, що зародилася на Роменщині, зберігалася впродовж усього життя нашого геніального пророка і поета Тараса Григоровича і відомої княжни, письменниці Варвари Миколаївни.
В.Кобзар неодноразово писав і згадував у своїх творах Роменський край, як і незабутнє спілкування із княжною, присвятивши їй також свою поему та інші рядки. Їм не судилося побратися... Але усе життя вони листувалися і залишалися друзями ...
Ідея вшанування їх виникла і озвучена під час відзначення 100-річчя першого в світі пам’ятника Т.Г.Шевченку в Ромнах, там же біля його скульптури, і знайшла добру підтримку роменців при обговоренні з учасниками ювілейної дати ...
Очевидно, буде логічно спорудити і встановити, вшанувати краянам таких людей у с. Андріївці чи у Ромнах оригінальним пам’ятником Т.Г.Шевченку і В.М.Рєпніній, якого ще немає в Україні і в світі...
З пошаною, Валентин В.БУГРИМ, академік, доктор філософії, спів-фундатор і член правління Всеукраїнського фонду Т.Шевченка, історик, журналіст, літературознавець
26 жовтня 2018 р. Київ-Ромни-Київ.
ID:
817526
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 14.12.2018 18:32:55
© дата внесення змiн: 16.12.2018 13:19:06
автор: Зореслав Благомирів
Вкажіть причину вашої скарги
|
Досить цiкава iсторiя з життя цих яскравих творчих особистостей.
