(В сльзах іронії)
Лавочка… Яке ж просте слово, на скільки в житті стається саме через неї, як же не звернути на це увагу. Перші знайомства відбуваються на лавочках, перші дорослі туси відбуваються на лавочках, перший півас, перший поцілунок і навіть перший секс. Всіх їх єднає лавочка, вона створює та руйнує долі, на ній ми кріпнемо та старіємо. А для когось лавочка - це дім. Тож зменшувати роль її у суспільстві не вийде. Лавочка була, є і буде. А поруч з нею, вічний супутник її життя та вічний споглядач містерій, що творяться на ній – смітничок. Вони нерозлучні, вони – інь та янь у свому маленькому мікрокосмосі. Юність проходить на лавочці, а у деяких випадках і у обіймах смітника. Тай старість також. Коли кістками ти уже відчуваєш, що ось вона старість. Тебе якимось таємничим лассо починає тягнути до лавочки, годувати голубів, лузати насіння, роздумувати про соціальний прошарок молоді… Це стає тим єдиним світлим промінчиком у темних буднях пенсії. І знову всіх рятує – лавочка. Вона групує та перегруповує, створює та руйнує атмосфери почуттів. На такій лавочці не шкода зустріти і свою кончину. У віці, коли стратегія та планування це лише якісь відголоски минулого, а світло наступного дня покаже житя, лавочка стає тим єдиним розрадником та порадником, котрий ніколи не відвернеться та не покине на самоті, не обмане та завжди вислухає. Любіть, шануйте та множте лавочки і смітнички і пам’ятайте, що поруч з ними вам ще зустрічати старість.
