Десять років потому.
Село вже догорало, коли я добрався до нього. Ворота лежали поряд з посіченим та погорілим частоколом. Сонце було в зеніті, тож на землі танцювали п'яні тіні від вогнища. Жар доносився і до мене. Я на мить зупинився, смачно плюнув собі під ноги, перехопив сокиру міцніше і зайшов в селище. Зараз проллється кров.
Розбійники зібрали всіх живих селян в центрі селища. Вони обклали їх хмизом, кілька з них тримали факели напоготові. Харцизи вони такі: працюють з вогником. Одягнути їх в червоні мантії, замість тих обносків, жалюгідну подобу кольчуг, то зійдуть за магів вогню.
- Ти хто такий? — спитав один з них, помітивши мене.
- Я тут по своїх справах — роздратовано повідомив йому — геть з дороги!
Мабуть від мого вигляду він заціпенів. Я пройшов повз нього.
Кілька розбійників націлились в мене з луків. Я підійшов до селян.
- Я шукаю вашого шамана! — прокричав, так, щоб мене почули всі — де він?
Мені ніхто не відповів. Розбійники отетеріло дивились на мене.
- Де шаман!? — запитав їх.
- Ти не в тому положенні, щоб вимагати! — відповів найстарший. Товстий, високий, ростом з мене, хоч я вище за більшість людей. Шкіряна броня покривала корпус, залишаючи руки відкритими. Лиця не видно, голова складалась за шолома та сивої бороди. На поясі висіла сокира. Нічого особливого ні він, ні його люди не представляли.
- Я в тому положенні, щоб вирізати вас всіх, а потім помочитись на ваші тіла.
Я показав сокиру, на сонці на ній зблиснули руни. Харцизи боялись рун. Боялись всього, що було за межами їх розуміння. Жалюгідні виродки. Я б повбивав їх та вивісив їх черепи на огорожі, але я прийшов не за ними.
- Він там — хтось з селян випростався, показав рукою на інший край селища — лише...
Його благання обірвались стрілою в живіт. Він незграбно звалився набік, викликавши жіноче завивання навколо.
- Замовкли там! — гаркнув хтось з харцизів.
Я більше не став витрачати на них час.
Село, по якому я йшов, було спустошене. Видно більша група забрала все добро і вивезла ще до мого приходу. Решта залишилась охороняти селян. Їм загрожує рабство, а щасливчикам — легка смерть. Але це вже нехай вирішують боги. Мені до них ніякого діла. Вони можуть зачекати. Моя помста чекала занадто довго.
Руни на сокирі засвітили блакитним. Я близько. Хатина шамана була на окраїні. Навколо хатини намальований білий круг. Судячи з обвуглених трупів навколо, ясно, що бар'єр працює.
Я закрив обличчя рукою, щоб не чути їх запаху.
Бар'єр прийняв мене. Магія безсила супроти моєї ненависті до неї. З дверей вийшов старий в чорній мантії. Старече лице покрите рубцями.
- Потворний старий непотріб! — Сказав, нарешті оглянувши його.
- Ти вбив розбійників? — запитав старий.
- Ні, але вб'ю тебе — щось всередині мене заворушилось.
Стало гаряче, на очі зайшла червона пелена. Я перестав чути. Ні, не зараз. Я хочу усвідомлювати те, що я роблю. Я хочу запам'ятати кожний його крик. Хочу бачити весь його біль, впитись до краплі його стражданням.
- Для чого тобі мене вбивати? — запитав старий — я просто шаман. Я зцілюю людей та передбачаю майбутнє...
Він викинув вперед руку, прокричавши щось незрозуміле. З пальців вирвалась стріла вогню. Старий гівнюк хотів обдурити мене. Вогонь пролетів повз. Зловісна посмішка пронизала губи.
- Магія безсила проти цього — показав сокиру.
Порубцьована гримаса старого світилась від розгублення.
З рукава вилетів ніж. Мить і він направлений мені в живіт. Ще мить, і руків'ям сокири я вцілив йому прямо в мармизу. Старий впав на землю, тримаючись за обличчя.
- Що ти хочеш? — запитав він.
Я заніс над ним сокиру.
- Тримай голову так, щоб я не промахнувся.
Він закрився руками, закричав, але це не допомогло. Помер він не одразу. Голову не так легко відрубати, тож довелось нанести ще кілька ударів.
***
Коли я був малим, ми жили в місті, доки орден магів вогню не влаштував каральну експедицію по вулицях, щоб вгамувати бунтівників. Мені з матір'ю, старшим братом та дідом пощастило і ми перебрались геть, в маленьке селище. Батьку, і двом сестрам пощастило менше, хоч в бунті вони участі не приймали. Але інквізитори в червоних плащах не розбирались. Вогняний володар розсудить — говорили вони…
Ми пристосувались. Нас, та ще кількох біженців радо прийняли. Я пішов по стопах батька та діда і став ковалем. Тільки от кувати довелось зброю та обладунки для старшого брата, котрого забрали в військо князя Моргота Старшого. Вони рятували від стріл та мечів. Але проти метеоритного дощу в битві, котру назвуть битвою тисячі сонць, вони не допомогли.
Матір цього не перенесла. Я залишився з дідусем.
***
Вогнище горіло яскраво. Харцизи голосно реготали, упиваючись криками спалених людей. А крики були неприродні. Колись мене б пробрало від такого. Але це було колись.
- Ми переламали їм ноги, кількох зв'язали, доки тебе не було — радісно повідомив ватажок — гарно вийшло. А в тебе як успіхи?
Я кинув голову шамана в вогонь. Говорити не хотілось.
- Отримав задоволення? — кинув той мені в спину.
- Ні.
Ніхто не насмілювався мене зупиняти. Погляди опускались вниз, не насмілюючись проводжати мене.
ID:
816307
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.12.2018 18:59:33
© дата внесення змiн: 04.12.2018 18:59:33
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
