Тулився стеблами пшеничними до скроні
Вінок одягнутий в очікуванні див,
А ти у теплий віск вдивлялась на долоні,
Так ніби доля і любов ховались в нім.
Шматок маленький щастя кожен раз на свято,
Щоб серцем вірним покохати на віки…
Хіба у Господа ти просиш забагато,
Тепла очей коханих й дотику руки?
Хіба не варта ти любові до безтями,
З думками грішними і потягом до змін,
Коли дзвонити забуваєш навіть мамі,
Бо поряд в ліжку, томний, зачекався Він?
Підводиш карі очі, манікюр для нігтів,
Ховаєш в русий колір юну сивину,
Сама собі в свята даруєш квіти білі,
Вечірню усмішку закутавши в тугу.
Щаслива в гості йдеш у сукні від Pollardi,
Неначе грішний світ давно вже впав до ніг…
А вдома вкотре біля дзеркала в халаті
Сльозою теплою змиваєш з душі біль.
Була б дружиною ти кращою у світі
І берегинею домашнього вогню…
Тобі, насправді, й не потрібні квіти білі,
Аби лиш хтось нарешті шепотів: "Люблю".
А поки випічка для себе лиш на кухні,
З порожнім келихом в Різдво на самоті,
Й жіноча віра в те, що дотики розкуті
Тобі не тільки будуть снитися вночі.
