Моя душа від краю і до дна
відчула плин такої сили,
що все ясним здається, милим:
і небо синє, і туману пелена,
і далі нив, і золоті розлогі клени,
і лісових ялин убір чорно-зелений.
Здається, щастя біля мене десь, так близько,
здається, що я можу взять його рукою.
Та не сягну... Ось так, як над рікою
схиляються гіллям вербини низько-низько,
та все ж не в силі там напитись із ріки,
що надить їх і дні, і тижні, і роки.
Натальля Арсеньнева
Нядасяжнае
Мая душа ад скраю і да дна
наліта сьветлай нейкай сілай.
Мне ўсё здаецца ясным, мілым:
і неба сіняе, і хвалі тумана,
і ніў далечыня, і залатыя клёны,
і хвояў баравых убор чорна-зялёны.
Здаецца, шчасьце дзесь каля мяне, так блізка,
здаецца, я магу узяць яго рукой.
Ды не сягну… Вось так, як над ракой
схінаюцца гальлём вярбіны нізка, нізка,
а ўсё ня здолеюць напіцца тэй вады,
што надзіць іх і дні, і тыдні, і гады.
