На вершині дивосвіту, наче янгол,
З перебитим безрозсудністю крилом
На колінах я стою і вкотре з Богом
Тиху бесіду веду про зло й добро.
На вершині світу-скелі, наче камінь,
Що ось скотиться недбало кудись вниз,
Я тримаюся тремтячими руками,
За дощами віку, сточений карниз…
А десь в хаті там, за сірим горизонтом,
До якої вірно прагне погляд мій,
Жде терпляче мене мила й безумовно,
Знов святковий накриває для нас стіл.
На вершині кам`янистій, мов струмочок,
Не глибокий духом, тілом ще слабкий,
Я навприсядки, сутулячись, в клубочок,
Дні і місяці намотую в роки.
Життя річка протікає не помітно,
А я й досі не почув вердикт з небес,
Чи розтягнуться роки-нитки повільно,
Чи заплутані повиють життя хрест?
На вершині цього світу я даремно,
Та й вершина це чи пагорб на шляху?
Марно відповідь шукаю в бутті вперто,
Час втрачаючи безглуздо на віку…
А в садочку десь за сірим горизонтом,
Хати рідної очікує поріг,
І заплакана кохана там самотньо
Гладить ніжною рукою білий стіл.
