Віддзеркалення осені в чистому глянці води –
Мерехтлива палітра багряного і золотого…
І така недоторкана тиша – розмова із Богом –
І такі ледь помітні на бруку вологі сліди.
Ці вібруючі кола, як імпульси з надр землі,
Ніби збовтують космос і теплі густі акварелі.
Відмикаю ув осінь скрипучі порепані двері
І бреду по стерні перемитих дощами полів.
Неприборкана туго, тяжка, як холодний свинець,
Є в тобі щось таке випадкове і з тим – незбагненне!..
Моє серце ще й досі пульсуюче, свіжо зелене,
Це лише перехід в інший вимір, це ще не кінець.
І оте обмирання… Воно тимчасове, повір,
Особиста твоя Антарктида, що згодом розтане,
І наповняться водами світу твої океани.
Все це станеться потім, а поки… Ти загнаний звір.
І нема тобі ради, і місця – вмістити ці сни,
Відігріти в душі пересохлі, знекровлені квіти!..
Залишається просто змиритися й переболіти
До весни.
гарна пейзажно-філософська замальовка
по-собливому сприймаються такі довжелезні рядочки - в мене теж є декілька з такою довжиною, не пам"ятаю чи тут виставляла, чи на стихи.ру
натхнення
усе тут прекрасно - і теплі густі акварелі, але "порепані двері", що ЛГ відмикає ув осінь, в моєму сприйнятті виокремилися найясніше - деталь, а зробила усю картину реальною, об"ємною і живою - гарний вірш