Україно моя ти мій птах синьоокий-
як не стерпно від болю мені.
Люд не бачив тебе,ще у польоті,
своїми руками притискає тебе до землі.
Вихваляючись-як ти умієш літати,
як ти крила свої розпахнеш.
Але з клітки боятся тебе відпускати,
дорогий ти є птах-може від них утечеш.
А без неба ти пропадаєш,
пафоз і клітка-це не твій стиль життя.
На очах ти у клітці згасаєш,
хоч і клітка і є золота.
Тобі б неба та з поля пшенички,
щоб з народом життя своє злить.
Тобі б пити з річки водички,
щоб як кажуть-на всю силу жить.
Потерпи моя милая птахо,
прийде час -народ пута здійме.
Бо не давно усе вже палало-
як буде ще- твій власник зі страху втече.
І тоді розправиаши крила,
ти до неба що духу взлетиш.
Бо ти птах-Україна єдина,
яким народ як життям дорожить.
