В цей день я мимоволі задумався над тим, як змінився на моїх очах світ і засоби діяльності архітектора.
Інститут я закінчив у 1964 році. У 1987 році став одним із перших архітекторів-кооператорів, що дало можливість знімати у колеги, який вже фізично не міг фахово працювати, майстерню. У мене був великий кульман, стіл із креслярською дошкою шириною більше 2 метрів і рейсшина на ній довжиною 2 метри на товстій лестці. А ще був окремий стіл, на якому можна було робити макети навіть в масштабі 1:25. Що я і робив.
Просторова кімната, гарне освітлення, професійні журнали всіх країн Демократії, що я виписував починаючи із 1967 року, мої фахові книги та від господаря майстерні… Я упивався фаховою роботою, можливістю достатньо швидко виконувати перспективи у своїх проектах. Здавалося, що моя уява/мрія про технічні умови фахової праці реалізована. І ще можна було вільно малювати!!!
Зараз.
Дві лоджії однокімнатної квартири розміром 1,5х3,00 м2 я переробив майже зразу, як побудував квартиру у кооперативі. Це було, здається, ще у 1994 році. Після того, як лоджії отримали скляні вікна, одна з них стала кухнею/їдальнею, а друга – моїми «апартаментами». Тут я досі сплю, малюю, пишу вірші і прозу, і досі проектую.
Проектую навіть не на комп’ютері, а на ноутбуці. Тепер банальний Архікад. І не треба ніякого макетування – програма сама будує все в системі 3Д. Отримане рішення крути як хочеш, дивись з будь-якої точки зору та ракурсу. Замовнику переводиш потрібне в іншу програму і відправляєш. Він тобі по Емейлу свої зауваження присилає. У мене навіть був випадок, коли я таким чином мав спілкування із Замовником із лікарні.
Я обмежився Архікадом, а є ще програми, які дають можливість створювати майже фотокартки ще неіснуючих будівель!
Прогрес!
При потребі абсолютно не виходячи із моєї «майстерні» можна за допомогою Гугла роздивитися майданчик майбутньої забудови, укласти договір із Замовником, узгодити Ескізний проект, потім розробити Проект в одну стадію, відправити Замовнику, отримати оплату праці на банківський рахунок (аванс був отриманий на самому початку) і, як не дивно, навіть керувати реалізацією проектів можна дистанційне. Все це для простих об’єктів (1 чи 2 категорії), бо для інших все ще треба мати різноманітні дозволи, узгодження тощо.
ПРОГРЕС!
АЛЕ!
Я закінчив КІБІ, що тепер має бундючну назву КНУБА (Київський національний університет будівництва і архітектури). Університет, але в ньому Архітектурний факультет як був факультетом, так і не став інститутом. Нас тоді (1958-64рр.), хоча і було 2 групи нібито різні за спеціалізацією, навчали всьому і всі ми вийшли фахівцями широкого профілю – від містобудівництва та аж до інтер’єрів. А декілька років назад я дізнався, що зараз стихійне виникла інша спеціалізація: є архітектори, які проектують, але паралельно є такі, які ніколи нічого не проектують, але майстерно, за допомогою комп’ютерної техніки роблять «подачу» того, що запроектували інші.
Та інколи я думаю: «Чи багато є таких, хто зміг би виконати проектування по-старинці, без комп’ютерів?» Риторічне питання.
Ми вже застали Кафедру малюнку в жалюгідному стані, хоча серед нас і були ті, хто по праву слід вважати гарними і художниками. Це: Віталій Духневич, Микола Самборський, Євген Ходаковський, В’ячеслав Мельник, Олег Никитенко, Вадим Васюшкин, десь і себе відношу до цієї групи. Але до нас була традиція в КІБІ, що майже всі випускники були і гарними художниками. Зразу у мене випливають: Юрій Химіч, Константи Сидоров, Володимир Тихомиров, Борис Кучер, Ростислав Юхтовський, Юрій Худяків, Людмила Мешкова…
Архітектори.
Сам фах примушував нас бути енциклопедичне розвинутими, тому не дивно, що ми малювали, писали вірші (Сергій Ковальов, бард Едуард Іванов, Оля Чуприна, ваш покірний слуга – тобто я), прозу, ставали дизайнерами (Гена Терехов, Микола Собчук, Саша Моторин став одним із засновників Спілки дизайнерів України), геометрами (Сергій Ковальов, Слава Мельник, Олег Никитенко), діячами журналістики (Євген Сендзюк), моделювальниками одягу (Раїса Марченко) і при цьому багато хто з нас були педагогами.
Час іде.
Колись ми зустрічали 3, 10, 15, 20 і 25 років як закінчили інститут. Ми були дружні. Потім ці зустрічі відбувалися спонтанно, якимсь вузьким колом. Але 50 років по закінченню інститут ми навіть не пробували організувати, бо нас, однокурсників, залишилося на цьому світі вже дуже мало. Але як я знаю, ми продовжуємо активне творче життя і всі, хто пішов від нас, робили це до самого кінця.
Я схиляю голову в пам'ять про них і маю гордість, що я вчився разом із вами, мої однокурсники.
Віктор Левчишин, якому ви дали прізвисько «Бульдозер».
ID:
808472
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.10.2018 17:06:26
© дата внесення змiн: 01.10.2018 17:06:26
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
