|
Рання осінь мандрувала… Примхлива погода. Квітка голівку схиляла, лягла прохолода. Вересневі ночі, стали холодніші. А в небі зорі мерехтять, то ясніші,
то темніші. Щедра осінь пахла медом, грушками, спілим виноградом… Ішла славна молодиця попід своїм садом. Та й вгледіла сусіда, козака Миколу, так давно кохала, мовчала, не казала нікому. В саду чути спів пташини, то зяблик заводить, а в душі свято в Галини, геть очей не зводить. Так сердечко часто б`ється, неначе тріпоче, а в очах іскринки, надивитись хоче. Вся почервоніла, як в саду калина, ото закохалася, немов та дівчина. Скрізь про неї кажуть, порядна, гарна молодиця, репутація чистенька, як у криниці водиця.
Ледь - ледь вітерець віє, свіжістю проймає і Миколі чуба, догори здіймає. Ой, бачить, який же красень, чорнявий, високий, немов славний селезень та іще й кароокий. Мав упевнену ходу, йшов струнко, додому ніс воду. Ой, що ж ти робиш зі мною жінко! Люблю ж твою вроду. Пильно подивився, геть перечепився, водою криничною миттєво освіжився. Хоч вона була здаля та йшла, як неначе краля. А в нього, йому здалося, враз виросли крила. Ой, бідна моя голівонька, сива, ото трясця, яка ж вона красива! Перед ним як фея, чи то квітка орхідея. Вмить піднявся, швидкі ноги, геть пішов з дороги. Який сором, ледь не плакав, аж поруч песик загавкав. Він той душ із ним прийняв, шкода, його обійняв. Кулею влетів до хати. Осоромивсь, що сказати!
Галя ж жінка гордовита, виду не подала, за кущем калини, усмішку сховала. В душі мов задзвеніла струна. Ой зізналася собі, закохалася вона. Тьохнуло сердечко, все зирить у віконечко. Ой помітив певно, тож впав не даремно…
Ледь - ледь місяць заяснів та чомусь не прислав снів… Вдягла ніч темну вуаль, на душі в жінки печаль. А, як лягала спати, намагалася надію сховати, може справді задивився, хай би зі мною одружився. Ох, ті гарні вуса, аж бере спокуса. Чому доля не проста. Відчути б його уста…
Хоч ясніше місяць світить та Миколу він не тішить, геть ночі пропали, думки не дрімали. В них неначе заблудився, дуже злий на себе, чи родився я поганий, чи її не гідний? В дзеркало моргав собі, а чи вже роки не ті? Не поспішав, розстеляв ліжко, знов до дзеркала, до себе ніжно,
-А, що хіба такий страшний? Тож козак іще прудкий, хоч і впав, таке ж буває…
Все сам себе умовляє,
- Хіба занадто товстий, щоб не закохатись і на вид не крокодил, щоби десь ховатись. Біда одиноким в житті, всі знають, так буває..Коли доля на шляху когось забирає.
Ранок… сонечко дрімає.Та не спиться козаку. Все у віконце зазирає, тішить свою думку. А, що хіба я старий ? Сорок літ минуло ! Довгі вуса підкрутив, хай би сумісне життя було..
Надворі вітерець віє… десь зяблика чути. Микола про Галю мріє, як її забути? Чути голоси лелечі, певно відлітають і подумав, ото добре, всі родину мають. Якби я та птахом став, не думаючи б до них пристав, бо ця одинокість душу розриває, болить у грудях, так серденько крає…
Взяв новесеньке відро, пішов до криниці. А в самого погляд, все до молодиці. Її бачить на обійсті, уже хазяйнує. Курочок та гусеняток, прямо з рук годує.
-О, сусідко! Добрий ранок! Ну, як вам живеться? Я по воду бачте йду, давайте відерце. І вам воно раненько, свіженькою краще вмитись. А мені воно, оце, треба, ну… хочу поголитись.
Гусочки заґелґотали, кури копошились. Очі світлі в молодиці, от би поріднились! Так подумав і Микола, як ішов по воду. Ох красуня, зачарувала, загубить мою свободу! Сонце промені кидало, чоловіка звеселяло, бач не відвертається і вже не ховається. Ох, цілував би уста солодкі, до пізньої ночі, мо « пізнав би її тіло, ті ласки жіночі.
Одне відро на стежині, вода чиста, як росинка, а в сусідки – молодиці на вії сльозинка. Так давно його кохає, чому все не помічав? Кожну нічку виглядає, мінливий місяць зустрічав.
Він привітно усміхнувся,
- Будемо мовчати?
Зашарілась, почервоніла,
- Ну…. Йдемо до хати.
- Мені сорок, - мовив він, - А ти молоденька, трохи соромно мені та ти ж така гарненька. Вкотре я не можу спати, спокій загубився. Скажу, правди не сховати, давно я те… Влюбився.
Галя ж мило усміхнулась, гладила коліна,
- Та влюбляються ж у щось , а я жінка вільна. В мене можна закохатись, трасця ж , молоді роки! Правда було кілька раз заходили козаки. Та скажу вам чесно, від них я ховалася, хоч ви трохи старші та у вас закохалася…
Сиділи чаювали, мов голуби воркували, а місяць і зорі у віконце потай заглядали…
Розчесав їй косу, нею любувався.. Оглядав її красу, в коханні зізнався… Мов сп`янів, чи то від чаю, чи від її ласки та йому здалося, що попав у лоно казки….
Заспівали півні, гуси ґелґотали… Радісні, щасливі ранок зустрічали…. Їм обом здалося - їх пташки вітали…
А згодом сусіди, вдвох на рушник стали. Не весна надворі, осінь мандрувала. То вона - чаклунка, долі поєднала..
Вересень 2017р
ID:
808340
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 30.09.2018 10:48:27
© дата внесення змiн: 20.02.2021 18:50:31
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Яка чудова співоча мова! Як гарно, мило і лагідно звучить, як струмочок дзюрчить! Дякую за приємні хвилини! 
Ваша проза поетична, наче жінка симпатична, а ще така казкова 
просто чудово 
Як гарно в житті буває коли двоє закоханних знаходять одне одного! 
