Повітря немов переброджене літа вино,
П’янким ароматом по вулицям міста кружляє.
І стукає осінь в моє іще тепле вікно,
Впустити до себе?! Та ж вибору в мене немає…
Відкрила їй двері. Зайшла господинею в хату!
Хоч мовчки те все, та дала зрозуміти мені,
Що разом у нас є попереду часу багато,
І тут вона буде – чи рада я їй, а чи ні.
Та я й не гоню…Розумію, не дітись нікуди …
Бо юності весни розбіглись стрімкими роками.
У вирії часу слова розгубилися, люди.
Одні лише згадки знайомими ходять стежками.
Повітря немов переброджене літа вино,
Осіннім коктейлем напоєним літом хмелію.
Сади золоте одягають, як завжди руно,
Холодні вітри відганяють нездійснену мрію.
Знов осінь зі мною… Сестра, рудокоса привіт.
Так тоскно в душі, та прошу, ти на те не зважай.
Ще крила відчують прекрасний, натхнення політ!
А поки по крапельці радості нам наливай.
Ти ж щедра говорять! Як так то добав ще тепла.
Яскравого сонця проміння, блакитного неба.
Щоб я ще літати, хоч в мріях літати могла!
Мені ж не багато для щастя жіночого треба…
