Зрозумій і прийми – кожен власною марить дорогою.
І у снах й наяву кожен власний проторює шлях.
Йде один болотами, а інший степами розлогими,
І замітки свої кожен ставить на власних полях.
Заглядають у вікна тривоги вечірніми зорями,
Прикладають до ран забуття оксамитовий дим.
І по осені дощ засумує сльозами прозорими,
Та наниже разки з горобини намистом рясним.
На дорогах моїх, там під сніжними шапками гори,
Там, у вітра в обіймах, тихенько хлюпоче прибій.
Полуничні поляни і степу безмежні простори,
І у древньому храмі якийсь таємничий сувій.
На дорогах моїх не зустрінеш нещастя і болю,
І війни там нема, та трава проросла крізь броню.
На дорогах моїх я завжди залишаюсь собою,
Та від всіх негараздів земних я весь світ бороню.
Ці дороги мої, і я ними з дитинства ще марила,
Обійняти б весь світ, але знов захлинусь від жалю-
Знову сили свої із бідою ніяк не співставила,
Намагаюсь та, мабуть, нічого із цим не зроблю...
Серпень заворожив – стиглі яблука б’ються об ганок.
А у небо глибоке душа, як у море пірне.
Завтра знову промінчики сонця розбудять світанок,
Й ту дорогу із марень, що знову чекає мене.
