Один юнак в вечірню по́ру небом милувався
Спостерігав за сяйвом тисяч тисячі зірок
Не думав він , й не сподівався
Що віднайде таємний, чарівни́й зв'язок
Посеред неба всьо'го, вкритого зірками
Помітив він одну, на перший погляд ніби—то просту
Але торкнулася вона його своїми променя'ми
А він помітив в ній — безмежну глибину
«О зоре ясна, я дивлю́сь на те́бе вже роками
Та стільки літ під тво́їм світлом я хожу'
Та зараз, поміж іншими зірками
Вмить тво'є світло знахожу'
Що сталося? Придумав я, чи справді ти світила
Але тепер чекаю сонця за'ходу, кінцевого моменту дня
Щоби' скоріше ніч у сво́ю владу заступила
Я вийду, та промовлю — «Де далека ти моя?»
Й у відповідь зоря' проміння посилає
Вона здалека бачить юнака, з своє́ї висоти
Так сталося, що і вона вже відчуває
Чарівну силу, та на зустріч хоче йому йти
А він про неї — кожен день свій мріє
Й оди́н за о́дним пише їй вірші'
Милується, наблизитись воліє
Вогонь палає у його душі
«О зоре мила, серце мо́є підкорила
Й не на мить не можу спокій віднайти
У то́бі неповторна є краса, та дивовижна сила
Та як до те́бе можу підійти?
Ти у високім небі— там твоя' оселя
Я ж на звичайній, на простій землі
Хай вийду на найбільші гори, на найвищі скелі
Пробач..... не зможу досягти
Ти світло сво́є дивовижне всім даруєш
Я можу тішитись й радіти без кінця
Своїм кохання підіймаєш та лікуєш
За все хвала хай лине до Творця!
Та навіть я'кщо світло тво́є в день якійсь загасне
Я буду пам'ятати про вогонь твій та тепло'
Ти будеш все одно для мене — зо'ря дивовижна, ясна
Й ще тисячу віків я буду бачити його!»
