Старенька лавка тулиться до хати,
А біля неї яблуня цвіте…
Сидить самотня на лавчині мати,
Ділить життя на гірке і святе.
Давно уже волосся посивіло,
Згубився сприт у неї при ході.
Лиш гілля яблуневе шепотіло:
- Згадай, які були ви молоді…
Від шепоту старенька усміхнулась…
Згадала, як красунею була.
До яблуні на хвилю повернулась,
Бо яблуня весняна зацвіла.
Згадала, як кохала до безтями,
Як народила потім діточок,
Горнулися до тата і до мами,
Нараз у горлі зупинивсь комок.
І все те гірке, прихватило подих,
Лише святе дозволило дихнуть…
Цвіт яблуневий задививсь на подив -
Життєва, певно, у природи суть.
