А було колись... І були ворота і стояла там хлопців
рота, хоч вони були старенькі, дерев"яні, худі і часи були
не ті, що тепер. А зараз... зараз брама стоїть чудова, кова-
на, нова. І стоїть він, роззявивши рота і вилупивши очі.
Задивляється чи то на браму, чи на дівчину.
- Зачекай, хлопче, зараз відчиню.
- Вітаю! - лише вимовити встиг і зник.
А він так чекав, тремтів, млів, хотів, але?... Лише про
себе нагадав і ... нема. Вона сама.
І не дає йому спокою той патріотизм до рідного
села і отієї дівчиноньки. І як не любити? Вона не дає
йому спокійно жити. І життя як помилка. А в нього ота
робоча жилка. Працює, працює. День і ніч працює, від
зорі до зорі гарцює. Лише уві сні ту дівчину цілує і не
може ніяк її забути. Що робити і як бути?
Ах, ця пам"ять! Нічого не забувається і повертають-
ся оті недалекі-далекі часи, коли він її вперше побачив.
І саме тоді зародився той патріотизм, що називається
любов"ю, відданістю, вірністю одній, єдиній.
І хай завжди гріє душу вона, та дівчина і пам"я-
тається усе, що любов в собі несе.
Скажи лише слово. О! Чудово! Життя відчувається
знову.
Коли ж то воно було... 
Але щось таке пригадую 
