Під її вікнами ріс жасмин,
Він квіт сумним білосніжним квітом ,
Бо люди брали її на кпин,
Не далі їй насолодитися світом
Вона горіла, наче свіча,
Хотіла полум'ям всіх зігріти
З кирпатим носиком було дівча,
Одна зі всіх лиш змогла прозріти.
Ще зігрівала весь світ добром,
Та що могла бо одна зробити?
Чи можуть всі лиш її теплом
І сподіваннями вічно жити?
Вона ще вірила і жила,
Сміялась, плакала і любила
На столі гілка жасмину цвіла
Та за спиною росли ще крила.
Минали роки і квіт жасмин,
Він квіт сумним білосніжним квітом,
У щастя якось прокрався полин,
Не дали люди себе зігріти
Для них закони має життя,
Не вірили, що усе можна змінити,
Закутались в своє укриття
І часу плин неможливо спинити...
Минув ще час і зів'яв жасмин,
Вже не цвіте білосніжним квітом
У світі стільки є порожнин,
Їх не змінити і динамітом...
І що ж могло бо одне дівча?
Лиш тільки вірити і чекати
Згоріло тихо, як та свіча
Та світ не стало все ж проклинати.
Нехай судилася боротьба,
Нехай не дала їй доля щастя,
Не розтоптала її журба
І світлом світяться ще зап'ястя...
Під її вікнами ріс жасмин
Вона, як він, слабка, але сильна,
Та не розтопить усіх крижин,
Нікому ноша ця непосильна...
