Над вечір сумно посміхається до нас
Магічним оком Сонце –життєдайне диво.
Ні не прощай мені найгіршу із образ
Моя любов, як вечір цей вродлива…
Отак душа моя за обрій падає на ніч,
Щоб там знайти давно уже забуте,
Та наче потай ланцюгом прикуте
До сеця. Повертається – « Не клич!»..
Благає розум. Та хіба ж тепер
Він може стерти те, що в кров всмокталось!
Те що повинно було статись, та не сталось!
Що розум з пам’яті стирав! Не стер!
Цей сон чимраз так невблаганно постає -
Пече! І музика сумна блукає серед ночі.
Ну що ж ти наробив? - питають карі очі.
Ну що ж ти наробив?- кричить єство моє.
Кляну себе. Собі цей гріх ніколи не прощу .
Мене Ти відпустила – я ж ніяк не відпущу…..
На протязі вже трьох десятиліть
Забуть не можу (чи не хочу?) жодну мить
Твого кохання……………………………..…
Зза обрію цей сон – приходить божий гнів
За те що боягуз любов таку згубив………….
