Життя — як вокзал. Хтось приїжджає, хтось від’їжджає.
Поцілунки і рани, клунки і чемодани..
( Ліна Костенко)
--------------------------------------------
Так! Життя все ж схоже на вокзал.
Ми когось чекаєм, чи втрачаєм,
Схоже на очікування зал:
Чи здійсниться те, чого бажаєм?
Дуже важко мріяти й чекать.
Довжиною в рік чекання миті.
Час іде, примушує звикать,
Бо надії всі вже пережиті.
А коли прийде чекання час,
То здається, ми уже щасливі,
Але вогник вже чекання згас,
Що чекали, те вже неважливе.
На оте, колишнє, дороге,
Дивимось вже іншими очима.
Стало непотрібне і чуже,
І тепер лишилось за плечима.
Знаємо ціну цих почуттів,
Бо когось чекали, чи втрачали.
Не жалійте добрих, щирих слів,
Їх даруйте тим, кого чекали.
Кілометри, відстані, дороги.
Це на другий план колись піде.
Заболить лиш серце від тривоги,
Бо в минуле вже не поверне...
Я теж рада, що маю можливість всіх вас бачити і спілкуватися.. 
