Весна п’янка вернулася в село,
Пелюстки пломеніли в ружі.
Спивали тілом сонячне тепло,
Думки сумні навіяли матусі.
Гніздиться в серці маминім журба,
Заледве піднімає мама руки.
Не тішить синя далеч голуба,
Щемить у грудях з довгої розлуки.
Стоїть в воротах сива і худа,
Душа її до Господа волає.
Гризе її скорбота й гіркота,
Усе свого синочка виглядає.
Зажурена над призьбою верба,
Приїдь синочку: «матері молила».
Над ворітьми схилилася руда,
В стежину білі коси постелила.
Дитино люба, стань біля воріт,
Вже матері до осені… смеркає.
Поглянь синок схилився долу пліт,
А хто ж його крім тебе полатає.
Давно в онуків клопоти свої,
Розкидали по світу суховії.
Не втомлять тебе клопоти мої,
Єдиний мій синочку і надія.
Знов стріла клекіт бусячий весна,
А мати котрий рік все виглядає.
На серці ж у старенької зима,
Вже в очі її снігом заглядає.
Шкодуйте дітки ваших матерів,
Допоки ще живі не забувайте.
Частіш ступайте в мами на поріг,
Віддати дяку й шану поспішайте.
Чекають матері... чекають... 
ПРЕКРАСНО 
