Літа мої від осені до осені
Зібрались у важкий великий сніп.
Не сяють очі вже такою просинню,
А в коси впав сріблясто-сивий сніг.
Та пам’ять ще жива й не потолочена,
Намистом у ній спогади цвітуть
Про те село – близьку й далеку вотчину, –
Про стежку у дворі моїм святу.
Густенько споришами геть заткалася,
Рушник при хаті – мамин оберіг, –
Черемха нареченою прибралася,
І навіть віник, що стеріг поріг.
І заблукає погляд мій між квітами –
Зазирить мак (між мальвами принишк),
Навстріч красолі брилики зорітимуть,
В мені розбудять посмішку вони.
Проймає жаль, адже вже не повториться
Те, що було. В минуле попливло…
Допоки серце стукати не втомиться,
Моє зі мною житиме село.
30.04.2018.
Ганна Верес (Демиденко).
