Як плакала мати,стоячи на порозі,
коли їй сказали,що син її в морзі.
Як ластівка билась всім тілом в стіну-
чому він помер, а я ще живу.
Сльозами омила обличя і тіло,
на душі ,як на згарищі усе теж згоріло.
Син був для неї,як стимул життя-
навіщо помер,як вона й досі жива.
Не вкладаєтся таке в голові-аж ніяк,
повинно все бути зовсім не так.
Повинен одружитись і внуків зачати,
а в старості матір свою поховати.
А тут все не так-усе навпаки,
сина нема і все з-за війни.
Казав-я країну свою відстою,
все поміняєм й додому прийду
Слово здержав,відстояв він країну,
захистив побратимів і рідну домівку.
І додому прийшов хоч уже і в труні-
слово своє він держав і в житті.
Чумне все село і ледь жива мати,
я теж не знаю,що далі писати.
Але подумайте-пишу вам всім я,
війна б вас торкнулась-якби не вояк його мати та чиясь вдова.
