Все скінчилось. І мить неповторна.
Мов у мить, все красиве стане потворним.
І сліди на піску замітає враз сніг,
Як збиває тебе почуттями із ніг...
Неповторне. Такому вже більше не бути.
Тільки як таке можна серцю забути,
Що ти в щастя полоні розум губив,
А тоді - мов би посуд... - об стіни побив?
Як забути, що я була твОім натхненням,
Чи бідою ...яка вже тому є різниця?
Тільки в вінцях блакитних чорняві зіниці
Снятья кожної ночі, немов би спасіння...
Як забути ті руки... в волоссі що грали...
Полум'яними дихали ніжні тіла,
Загортали в обійми...я знову жила.
Знову й знову немов би востаннє палали...
Я жила. І на цьому заключнеє слово ...
Цілував не прощаючись ...та на прощання.
І здавалось мені, що то сонця світання
Починаються вкотре вже знову і знову....
Та воно все ж сідало за обрій від втоми.
День і ніч - все в одне. Мов картини Да Вінчі.
Стільки загадок...дивних, прискіпливо вічних.
І губилось в степах, німих , безсвідомих.
Неповторне. Збагнула все це я запізно.
Вже не буде такого. Не буде і нас.
Без останку усе забирає в нас час,
Що здавалось лиш нашим навіки й наскрізно...
Новий день тільки завтра. Такий лиходій.
Вже б ніколи й нікому такого не знати,
Бо крім мене тебе настільки кохати
Вже не буде ніхто... вчорашній ти мій.
