Донечці
Ти сьогодні плачеш гірко-гірко,
все, немає сили і терпіння.
Заблукала думка... хусток гірка
і солона мамина долоня.
І здається, що немає втіхи,
в саме серце влучила образа.
— Не зважай, рідненька моя птаха!
Все на краще…, це життєва проза.
Перегонять через поле вітри,
пронесуть холодні суховії,
пройдуть сни тривоги і засмути,
і настане день твого всесилля.
Може колись просто посміхнешся,
з чого зараз безутішно плачеш.
Бо в житті не так все, як здається.
Може ще й подякувати маєш...
Щоб побудувати щось надійне –
треба розвалити, розтрощити,
що віджило, зайве, непотрібне.
Залишити, з чим невдовзі жити.
Тільки в тім самому розібратись,
тільки самому дійти до істин,
У собі шукати, перебрати,
де помилки, в чому сенс події.
Усвідомиш — буде нове щастя!
Буде знов закладено фундамент.
Буде, про що мрієш і гадаєш,
тільки не тримай на серці камінь
і звільни душі всі закуточки,
від образи і до себе жалю...
Розкажу, знайду слова, розраджу.
А самій так тяжко, серце крає —
не обличчя слізьми умиває,
а в волосся срібло заплітає.
08.2016 р.
Дякую за відгук. Іноді приходить якесь розчарування, гірко стає на душі, а потім ця обставина виявляється необхідним кроком до щастя. Тож, всі події не "за що", а "для чого" !
!
