|
Пробач, но я тебе кохаю,
Повір мені, я, давно це знаю,
Не сумнівався в цьому я ніколи,
Ти вирішила сама, - уже доволі…
Не знаю я, навіщо так ти поступила,
Невже по справжньому ти не любила,
Можливо це тобі здалося,
А я все так же, хочу пестити твоє волосся.
Тепер ти пишеш, пробач, но я тебе кохаю,
Що відповісти тобі, не уявляю,
Знаю лиш одне, ненавиджу і люблю,
Но толку з того, що тобі я позвоню.
У тебе є життя своє,
У мене якесь, поки що теж є,
Невже щось зміниться від того,
Про це я часом, молю Бога.
Але рідше й рідше це буває,
Вогонь із часом загасає,
І полум’я тих почуттів,
Що так зберегти ще я хотів,
Лиш жевріє уже,
Можливо час той не прийде…
Ти згадуєш про мене, лиш тобі погано,
І у мене теж на серці рани,
Вибач, но волію я про це забути,
Я не вірю, що нам разом бути.
Ти знаєш, я хотів, хотіла й ти,
Чому так сталось, знаєш тільки ти,
У вайбері пусто, вибач, я переживаю,
І теж я напишу, пробач, но я тебе кохаю.
Можливо напишу в останній раз,
Можливо прийде ще той час,
Через років десять, як казала ти,
Но я уже не той,
Не та вже й ти.
Через 10 років, я не вірю в те,
Ми давно утратимо вже все,
Можливо, лиш знайдем себе,
Чи не пізно, тоді спитаю я тебе.
Чому пишу, сказати хочу,
Що погляд твій, шукаю я щоночі,
У вайбері, час від часу ти пиши,
Що все добре, що щаслива ти.
ID:
785642
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 02.04.2018 11:29:39
© дата внесення змiн: 02.04.2018 11:29:39
автор: hash
Вкажіть причину вашої скарги
|
