Життя, як свіча... Відгорить і за обрієм згасне
Залишивши слід у серцях і на рідній землі.
І все, що було... а було ж - і сумне...і прекрасне,
Розтане як день в невблаганній, вечірній імлі.
Життя, як свіча, що стікає неквапно додолу,
Та світлом своїм зореніє вона не дарма.
А скільки сердець ця свіча зігріває довкола
І поряд з людьми зігрівається серцем сама.
Життя, як свіча... Та не можна безслідно згоріти,
Даруйте тепло, бо не треба у душах зими...
І дуже шкодА, якщо хтось це тепло не помітив,
І поруч пройшов, загорнувшись у морок пітьми.
Життя, як свіча... Хай горить якнайдовше цей вогник,
Наповнять життя невичЕрпної сили струмки.
Нехай поміж круч пропливає життя, наче човник.
І власна свіча зореніє ще довгі роки...
Любове Іванівно! Дуже, дуже гарно написали!
Дійсно, життя - свіча. Почавши горіти від народження, стікає днями-сльозинками, незалежно від наших бажань чи намагань...
Дуже сподобалось,
Ох, вибачаюсь!
Я мабуть, недобачати стала...
Дякую, Любове Миколаївно за увагу і відозви. Гарний початок нового року з такого приємного спілкування!
Зі щирою повагою і симпатією,
ох, яке ж милозвуччя та щира правда у Ваших, пані Любов, рядках! 
