Я в теплий край не відлітаю,
Хоча морозить, а я – тут.
Як пережити я не знаю,
Чи хижаки мені дадуть?..
Така я пташечка-невдаха,
За голу душу завжди б'ють.
До болю тне якась комаха
І жах – яка у неї лють!
Кусає так, сама аж пухне,
Не зупиняє навіть кров,
Нап’ється вдосталь, далі пурхне
Й яка тут мова про любов?
Мені не затишно і сумно,
Та як залишу рідний край?
Його бандуру дивострунну
І український коровай.
Щодня не чути солов’їну? –
Свій голос втрачу вже тоді.
Я не покину Україну!
За лад візьмусь в своїм гнізді!
Пані Людмило, поділяю з Вами думку, що у Вашому вірші. Залишатися за будь-яких обставин відданому своїй землі, працювати для неї, прикрашати, возвеличувати. Не так давно я на цьому сайті. Відкриваю для себе Вашу світлу прекрасну поезію. Натхнення Вам і всіх благ!
ЗА ВАМИ МАЙБУТНЄ, МОЛОДІ ЛЮДИ.
Українці! Чому з Батьківщини тікаєте?
Землю свою, на призволяще кидаєте?
За кордоном, кращого життя шукаєте.
Про могутність країни не дбаєте.
ЧОМУ, ВИ? Грамотні, здорові і дужі-
Безвідповідальні, безпорадні, байдужі.
ХТО? Лад у країні робити буде?
ЗА ВАМИ МАЙБУТНЄ, МОЛОДІ ЛЮДИ!
Мені не затишно і сумно,
Та як залишу рідний край?
Його бандуру дивострунну
І український коровай. Чудова лірика, Людмило! Багато хто із нас відчуває дискомфорт від реалій сьогодення та залишається у всьому відданим своїй країні.