Дивлюсь на вулицю свою, як на світлину,
Немов в альбом, де пам‘ять - сторінки:
Ось рідний дім, ось від сусідів лине
З платівки музика, як ніби шум ріки.
А тут рипить прадавня каруселя,
Якої вже давно-давно нема,
Тут був паркан, високий, наче скеля
Серед весни... а зараз тут зима.
Широкий шлях - чомусь вузенька стежка,
Яку латають влітку спориші,
Чомусь мій друг, смішний пустун Олежко
Тепер кивнув, й минув... немов чужі...
Маленька вулице, була ти цілим небом
Чи космосом вселенських таємниць
Дитячих душ. Тепер іду до тебе
Припасти серцем, як в дитинстві - ниць...
дякую. гарні світлини. люблю дивитись на красиве, люблю фотографувати красиве, люблю писати про красиве, хоч воно й може видаватись комусь відірваним від людей, надто правильним чи нудотним
Чомусь найб1льше разить сух1сть у стосунках з друзями дитинства: обходимось кивком чи рукостисканням, коли хочеться кинутись в об1йми. Забуваэмо: що не зроблено сьогодн1, може бути не зроблено н1коли
Гарно, панночко
Ulcus відповів на коментар Дантес, 18.08.2018 - 08:51
хм... певне, той хлопчина, з яким ми влаштували тунель під смородиновими кущами, взагалі не впізнає мене зараз))) так трапилося, що повиїжджало багато сусідів, а ті, що лишились, - чужі. зовсім чужі... шкода. дякую)
Щемка ностальгія.
Читалось так, немовби сам написав.
.
Мабуть, ностальгія, це ще один Рубікон, який потрібно перейти в житті.
Та йти далі, не оглядаючись.
о! вітаю! сподіваюсь, що все відбувається якнайкраще. то ви мене вибачте: я забула, що після того, як ви мене викинули з «білого списку», то нові твори важко помітити. а ще й у стані ейфорії