Наболілим повниться душа...Зайду - гляну... Березівка... Школа - руїна,
Півстоліття сюди не ступала нога...
Було три їх в селі,- та настала година
Однієї... Вона вже не всім дорога...
Дві зламали,- а третя зосталась гибіти
Довгі роки, травмуючи душі й серця,-
Підросли і роз'їхались ті сільські діти,-
Кому домом була кам'яниця оця...
Тут мужніли... Учились... У юність ступили...
Перші теплі чуття...Перші дотики...Шал...
Пусті вікна... Заходжу... В душі затремтіли
Давні спогади... Класи...І печі,- внавал...
Ось учительська... Клас, де ми гризли науку...
Рештки парти... Сміття...Стеля чорна, гнила...
Жаль ожив...Бо тут вперше я дівчини руку
В свою взяв,- та забрала...Втікла.. Дітвора!..
Ось чотири гвіздки,- Карли - Марли висіли...
І свої... І чужі...Вже на смітнику всі...
Бо отой комунізм,- сон рябої кобили,-
Наші ниви готові під новий посів!.
Я пробрався уламками...Вийшов...Все квітне...
Ці занедбані рожі... Спориш... Бур'яни...
Вже стежини нема,- це подвір'я бездітне...
А була ж!.. Широченька...Вмирають вони...
Я наваживсь... Березівка...Школа - руїни,
Півстоліття сюди не ступала нога...
Не для всіх нас вже квітне оцей кущ калини,-
Та сирітка оця - нам, живим, дорога...
Боляче... 
Вмирають школи, лікарні, села... А з ними – і частка України. 
