Ні, зовсім не про польський фільм писатиму я ці слова.
В маленькому селі у горах
сім’я священика жила.
Завжди відкриті двері дому,
завжди відкритою душа,
Священство й медицина,
попри втому - людського світла два крила.
Чи світлий ти, чи темний наче ніч?
Добрий душею, заблукалий у пітьмі?
Допомогти тобі – звичайна річ,
Якщо приїхав ти в журбі …
Хороша Віденська освіта,
Чудовий лікар і отець,
Щоб людям всім допомагати,
Черпав тепла людських сердець …
В саду могили, щоб не здатись
обрали хлопці Небеса.
Священика ще не чіпали
за ті знахарські чудеса …
Коли постала Україна,
Отець спочив.
Радів цим змінам …
Не було дочки ані сина,
Та світлим світиться стежина …
Чи хтось хотів, щоб щось навчив?
Було про це заговорив ...
Та нерозумна в нас людина,
Вже час минув. Пізня година …
*священика-лікаря звали о. Василь
Вперед здоров'я душі, а затим і здоров'я тіла. Не вилікувавши душі, тіла людина не вилікує як слід. Не обов'язково бути священнику лікарем, щоб крім душі, лікувати і тіло людини.
До такого священника з усіх усюд з'їжджаються. По 80людей на добу приймає. Звичайно здоров'я потрібно, та якщо Бог через нього зцілює, то і сили на то дає.
